Криза сучасного світу

Можна вказати на те, що протилежність Сходу і Заходу, за сучасного стану речей, ґрунтується на тому, що Схід підтримує перевагу споглядання над дією, у той час як сучасний Захід, навпаки, наголошує на вищості дії над спогляданням[66]. Тепер це вже не питання підходів, кожен із яких може мати своє виправдання та бути прийнятним як висловлення принаймні відносної істини, як це було, коли ми говорили про споглядання та дію як про звичайні протилежності чи комплементарні речі, тобто про наявність координації між цими поняттями. Відносини субординації є невідворотними, згідно з самою своєю природою, і ці дві концепції є дійсно контроверсійними, а тому й заперечують одна одну, тож, як тільки ми визнаємо, що субординація насправді існує, щось повинне буде стати істинним, а інше — хибним. Перш як переходити до розгляду самої суті питання, ще раз зауважимо: в той час як дух, що зберігся на Сході, простежується в усіх епохах, як ми вже зазначали вище, інший дух є породженням нещодавнього часу, який дає змогу розглядати його як дещо ненормальне. Це враження знаходить підтвердження у перебільшенні, в якому, дотримуючись власної вродженої тенденції, розвивається сучасний західний дух, так що, не задовольняючись проголошенням першості дії в кожному окремому випадку, люди вирішили перетворити її на єдину свою турботу та заперечити всяку цінність споглядання, істинну природу якого вони ігнорують та абсолютно не розуміють. Східні ж доктрини, навпаки, прагнуть якомога чіткіше підкреслювати вищість та навіть трансцендентність споглядання щодо дії, втім, лишаючи останній її законне місце й визнаючи її вагомість у відносному людському порядку[67].

Східні доктрини, так само, як і стародавні доктрини Заходу, в один голос стверджують вищість споглядання над дією, оскільки незмінне завжди перевершує мінливе[68]. Дія, що є лише тимчасовою та короткотривалою зміною у бутті, не може містити в собі власний принцип та достатню причину; якщо вона не прив’язана до принципу, що пролягає поза межами умовної сфери, вона є всього-на-всього чистою ілюзією[69]; та цей принцип, з якого вона черпає свою реальність, його існування та сама його можливість можуть бути віднайдені тільки на шляху споглядання, чи, якщо завгодно, знання, оскільки, врешті-решт, ці два поняття є синонімами, чи принаймні збігаються, адже знання та процес його досягнення ніяк не можуть бути відокремленими[70]. Так само і зміна, в її найзагальнішому сенсі, є неінтелігібельною та повною протиріч, тобто її існування неможливе без принципу, з якого вона виходить, та який, будучи принципом, не може бути підпорядкованим, а тому завжди лишається незмінним; саме тому ще в стародавні часи західної історії Арістотель[71] наголошував на необхідності існування «непорушного рушія» всіх речей. Цю роль «непорушного рушія» знання відіграє щодо дії; тож очевидно, що дія цілком належить світу мінливості та «становлення»; одне тільки пізнання дає змогу вийти за рамки цього світу та властивих йому обмежень, і коли воно досягає незмінного, як у випадку основного чи метафізичного знання, що являє собою знання par excellence, воно саме оволодіває незмінністю, тому що усяке істинне знання передбачає тотожність зі своїм об’єктом. Це саме те, чого не знає сучасне населення Заходу, якому не відоме ніщо інше, крім раціонального та дискурсивного пізнання, тобто пізнання побічного та недосконалого, яке ми можемо назвати рефлексивним пізнанням, й навіть цей нижчий тип пізнання цінується ними лише тією мірою, якою воно здатне бути використаним для досягнення практичних цілей; будучи настільки скутими дією, що відкидають усе, що виходить за її межі, вони не розуміють, що сама дія, за відсутності принципу, вироджується у марну та безплідну метушню.

Такою дійсно є одна з найпомітніших ознак сучасної епохи: відчуття необхідності неперервної метушні, постійних змін, швидкості, що зростає, яка відповідає швидкості зміни подій. Це розчинення в множинності, яка більше не поєднується під знаком вищого принципу; це аналіз, доведений до крайнощів як у повсякденному житті, так і в наукових концепціях, нескінченна фрагментація та розпад людської діяльності в усіх сферах; звідси й неспроможність до синтезу та унеможливлення всякої концентрації, таких разючих для східного погляду. Це природні та неминучі наслідки матеріалізації, котра набирає обертів, оскільки матерія є сутнісно множинністю та поділом, і тому все, що з неї витікає, здатне породжувати боротьбу та всілякі конфлікти як між народами, так і між індивідами. Що глибше ми занурюємось у матерію, то більшої сили та розмаху набувають елементи поділу та протиставлення; і навпаки, що ближчою є людина до чистої духовності, то ближча вона до єдності, яка може бути повністю реалізована тільки через усвідомлення універсальних принципів.