Квентін Дорвард

Вони шукали недовго і скоро побачили дуб, який, за жартівливим виразом Птіт-Андре, був цілком гідний такого жолудя. Залишивши нещасного злочинця під достатньою охороною на табуретці, кати почали свої імпровізовані приготування до кінцевої розв'язки. Цієї хвилини Хайреддін, який пильно придивлявся до натовпу, зустрівся поглядом з Квентіном Дорвардом, що, як йому здалося, пізнав свого провідника-зрадника у викритому обманщику й пішов за натовпом, щоб бути свідком страти й упевнитися, чи він не помилився в своєму здогаді.

Коли кати сказали засудженому, що все вже готове, він зовсім спокійно попросив зробити йому останню ласку.

— Все, що завгодно, сину мій, коли це не суперечить нашим обов'язкам, — сказав Труазешель.

— Інакше кажучи, ви ладні подарувати мені все, крім життя? — спитав Хайреддін.

— Саме так, — відповів Труазешель, — і навіть більш від того, бо ти, очевидно, вирішив вшанувати наше ремесло і гідно померти, без зайвих кривлянь; я навіть готовий подарувати тобі ще десять хвилин, хоч нам і наказано не гаяти часу.

— Які ви великодушні, добродії, — мовив Хайреддін.

— Ще б пак! — відповів Птіт-Андре. — Ми навіть рискуємо дістати прочухана за таку поблажливість. Ну, нічого вже не вдієш. Я був би радий віддати своє життя за такого веселуна, за такого спритного, вправного, стійкого молодця, який до того ж збирається спокійно зробити останній стрибок, як і личить кожній чесній людині.

— А коли тобі потрібний сповідник… — сказав Труазешель.

— Або склянка вина… — додав його веселий товариш.

— Або покаянний псалом… — сказала Трагедія.

— Або весела пісенька… — сказала Комедія.

— Нічого мені цього не треба, мої добрі співчутливі друзі, — відповів циган. — Я просив би лише подарувати мені кілька хвилин, щоб переговорити з отим молодим лучником шотландської гвардії.

Кати вагалися; але Труазешель згадав, що Квентін Дорвард через різні обставини останнім часом користувався ласкою їхнього пана короля Людовіка, і дав свій дозвіл на розмову.

Коли Квентін підійшов на їхній поклик до засудженого злочинця, то здригнувся від жалю, побачивши його, хоч і знав, що той справедливо заслужив на такий вирок. Лахміття його блискучого герольдського вбрання, пошматованого зубами собак та подертого руками двоногих, що врятували його від лютості четвероногих, щоб відвести на шибеницю, надавало йому кумедного й жалюгідного вигляду. На його обличчі ще залишилися рум'яна і шматки фальшивої бороди, яку він причепив, щоб його не пізнали; смертельна блідість вкривала його щоки й губи, але в бистрому погляді блискучих очей світилася властива його племені спокійна рішучість, а страдницька усмішка, здавалося, кидала виклик самій смерті, до якої він був уже близький.

Охоплений і жахом і співчуттям, Квентін повільно підійшов до нещасного. Ці почуття, очевидно, так ясно відбивалися в його поведінці, що Птіт-Андре гукнув йому:

— Жвавіше, мій любий лучнику! В цього пана не так багато дозвілля, щоб чекати на тебе, доки ти ступатимеш по твердій землі, немов по яйцях, які боїшся розчавити.

— Я мушу поговорити з ним сам на сам, — сказав злочинець, і в його хрипкому голосі почувся розпач.

— Це проханий навряд чи відповідає даному наказові, друже мій, — відповів Птіт-Андре. — Ми з тобою давні знайомі і знаємо з власного досвіду, яка ти слизька гадюка.

— Але ж ви зв'язали мені руки й ноги, — заперечив злочинець, — приставте до мене сторожу, тільки на такій віддалі, щоб вона не могла нас почути. Цей лучник — слуга вашого короля, і коли б я дав вам десять гульденів…

— Які можна було б витратити на обідню за упокій твоєї бідної душі… — зауважив Труазешель.

— Або на вино для зміцнення мого бідного тіла, — додав Птіт-Андре. — Ну, тоді ми згодні, викладай твої гульдени, мій любий канатний стрибунець.

— Кинь шматок м'яса цим кровожерним собакам, — сказав Хайреддін Дорвардові. — Мене вже пограбували, коли схопили. Заплати їм, ти нічого не втратиш…

Квентін відрахував катам хабар, і вони, як люди свого слова, відійшли на пристойну віддаль, пильно стежачи за кожним рухом цигана. Переждавши кілька хвилин, щоб дати нещасному змогу оговтатися, Квентін звернувся до нього:

— Ось до якого кінця ти дійшов!

— Так, — відповів Хайреддін, — не треба бути ні астрологом, ні фізіономістом, ні хіромантом, щоб угадати, що мене спіткає доля моєї родини.

— Хіба не ти сам винуватий у своєму передчасному кінці, до якого тебе довела довга низка твоїх злочинів та зрад? — зауважив шотландець.

— Ні, присягаюся яскравим Альдебараном і всіма його миготливими братами! — вигукнув циган. — До цього спричинилося тільки моє глупство: я повірив, ніби жорстокість франків не поширюється на те, що вони вважають для себе святим. Сутана попа врятувала б мене не більш, ніж мантія герольда. Ось яка ваша християнська побожність і рицарська честь.

— Викритий обманщик не має ніяких прав на привілеї, які він собі привласнив, — заперечив Дорвард.

— «Обманщик»? — повторив циган. — Хіба моя промова була гірша за промову того старого дурня герольда? Але облишмо це. Рано чи пізно — однаково.