Квентін Дорвард

— Простежте, щоб його там добре прийняли, почастували й нагодували як слід за наш рахунок, — наказав король. — Адже такий слуга — просто перлина в короні свого володаря. Двадцять чотири години? — прошепотів він, дивлячись прямо перед собою, немовби хотів заглянути в майбутнє. — Двадцять чотири години?.. Небагато часу. А» втім, за ці двадцять чотири години, якщо їх уміло й розумно використати, можна зробити більше, ніж за цілий рік, згаяний ледарями й нездарами. Ну що ж!.. У ліс, славні мої рицарі, на полювання!.. Герцоге Орлеанський, мій любий родичу, облиште свою скромність, хоч вона вам так личить, і не звертайте уваги на соромливість Жанни. Швидше Луара перестане змішувати свою воду з водою Шеру, ніж вона відмовиться од такого кавалера, а ви — від такої дами, — зауважив він, коли нещасний принц повільно поплентався вслід за нареченою. — А тепер беріть ваші мисливські списи, панове, бо Аллегро, мій ловчий, вистежив такого кабана, що роботи буде досить для всіх — і для людей і для собак. Дюнуа, дай мені свого списа і візьми мій: він занадто важкий для мене, а ти ще ніколи не скаржився, щоб якийсь спис був важкий для тебе! По конях, по конях, панове! І полювання почалося.

Розділ IX ПОЛЮВАННЯ НА КАБАНА

Я матиму в компанії нахаб

І лобурів! Навіщо той мені,

Хто підозріло дивиться на мене?

«Король Річард»

Незважаючи на те, що протягом своєї довгої служби кардинал мав можливість добре вивчити характер свого володаря, цього разу він допустився великої політичної помилки. Засліплений марнолюбством, кардинал був певен, що, умовивши графи до Кревкера залишитися ще на день у Турі, він зробив для короля таку послугу, яку не зумів зробити ніхто. А оскільки кардинал добре знав, як Людовік хотів би відкласти війну з герцогом Бургундським, то мимоволі показував, що розуміє, яку послугу зробив цим королю. Він намагався триматися якнайближче до особи короля і весь час починав з ним розмову про ранкові події.

Це було дуже необережно у багатьох відношеннях, бо володарі не люблять, щоб їхні піддані самі наближалися до них, усім своїм виглядом показуючи, що пам'ятають про зроблені ними послуги і немовби вимагають подяки чи винагороди за них. А Людовік, найпідозріливіший з усіх монархів, котрі будь-коли жили, особливо не любив людей, які дуже високо цінували свої послуги або намагалися довідатися, про його таємниці, і відвертався од них.

Однак, засліплений своїм успіхом, як це буває іноді навіть з найобачнішими людьми, кардинал, цілком задоволений собою, продовжував їхати поруч короля і, як тільки випадала нагода, заводив розмову про посольство Кревкера. І хоч, можливо, король саме про це найбільше тепер думав, він найменш волів про це розмовляти. Нарешті Людовік, який уважно слухав кардинала, але жодним словом не підтримував з ним розмови, покликав до себе Дюнуа, що був трохи далі, наказавши тому їхати з другого боку від себе.

— Ми їдемо полювати й розважатися, — сказав король, — а преподобний панотець хоче влаштувати тут нараду для обговорення державних справ.

— Сподіваюся, що ваша величність вибачить мені, коли я не візьму участі п цій розправі, — сказав Дюнуа. — Я народився, щоб захищати Францію, і для цього в мене е рука та серце, але моя голова не придатна для нарад.

— А голова пана кардинала придатна саме для цього, Дюнуа, — відповів Людовік. — Панотець щойно сповідав графа Кревкера біля воріт замку й переказав нам усю його сповідь. Чи, може, не всю? — додав він, роблячи наголос на останньому слові, і кинув на кардинала погляд, що блиснув з-під довгих темних він, ніби клинок кинджала, вихопленого з піхов.

Кардинал затремтів під цим поглядом, але намагався відповісти в тон на жарт короля:

— Хоч взагалі мій сан змушує мене приховувати таємниці тих, кого я сповідаю, але немає такої сургучевої печатки на таємницях, яка б не розтопилася від подиху вашої величності.

— А що його преосвященство, — сказав король, — завжди готовий переказувати нам таємниці інших, то він, природно, хоче, щоб ми розповіли йому наші. Передусім він, звичайно, бажає знати, чи ці дві дами де Круа справді перебувають у нашому королівстві. На жаль, ми не маємо змоги задовольнити його цікавість, бо самі точно не знаємо, де ці мандрівні панни, переодягнені принцеси, скривджені графині, можуть переховуватися в наших володіннях, котрі, дякуємо богові й Амбренській богоматері, надто великі, щоб можна було легко відповісти на це запитання його преосвященства. Але припустімо, що ми знаємо, де перебувають ці дами. Що б ти, Дюнуа, відповів тоді на невідступну вимогу нашого кузена?

— Я відповім вам, государю, коли ви мені скажете правдиво й прямо, чого ви бажаєте — миру чи війни? — відказав Дюнуа з щирістю, властивою його відвертому й безстрашному характеру, завдяки якому він став справжнім фаворитом Людовіка, котрий, як усі підступні люди, настільки ж любив читати в чужих серцях, наскільки не любив відкривати своєї душі.