Квентін Дорвард

Навряд чи можна уявити собі безглуздіше становище державного мужа, королівського радника, змушеного розмовляти з своїм королем, тим часом як кожен стрибок непокірливого коня загрожував йому страшним лихом. Пурпурове вбрання кардинала маяло на всі боки, і якби не глибоке сідло з високою лукою, то він давно б уже впав. Дюнуа реготав без упину, тоді як король, що по-своєму, зберігаючи серйозну міну на обличчі, розважався власними жартами, ніжно докоряв кардиналові за його нестримну пристрасть до полювання, яке так захопило його, що він не може навіть кілька хвилин присвятити справам.

— Я більш не хочу перешкоджати вашим розвагам, — додав король, звертаючись до переляканого кардинала і водночас підганяючи свого коня.

Перш ніж де Балю встиг вимовити хоч слово у відповідь, його кінь, закусивши вудила, помчався скаженим галопом, незабаром залишивши далеко позаду і короля, і Дюнуа, які поїхали повільніше, весело сміючись з нещасного державного мужа. Коли комусь з наших читачів доводилося їздити верхи (як доводилося і нам у свій час), то він знає, що відчуває людина, яку поніс кінь, і легко може уявити, наскільки було нестерпне, безглузде й небезпечне становище кардинала. Чотири ноги тварини, які вже зовсім не підкоряються ні волі вершника, ні самого скакуна, мчаться з такою швидкістю, що здається, ніби задні хочуть випередити передні; дві скарлючені ноги вершника, якими йому дуже хотілося б стояти на зеленій траві, тепер ще більше погіршують його тяжке становище, стискуючи боки коня; руки, які вже випустили поводи і вхопилися за гриву; тіло, яке замість того, щоб сидіти прямо в сідлі, зберігаючи центр ваги (як радить старий Анджело), або нахилитися наперед (як їздять ньюмаркетські жокеї[113]), лежить (скоріше ніж висить), мов лантух з зерном, звалений на спину коня і готовий щохвилини гепнутися на землю, — усе це робило картину досить смішною для глядачів, але далеко не приємною для виконавця. Але додайте ще деякі особливості одягу й зовнішності нещасного вершника — попівську рясу, чи блискучий мундир, чи там ще якесь незвичайне вбрання — і уявіть, що це відбувається десь на скачках, на параді або під час урочистої процесії в присутності натовпу глядачів, — отож, якщо нещасний не хоче стати загальним посміховищем, йому лишається тільки зламати собі руку чи ногу або, ще краще, просто розбитися до смерті; лише тоді його падіння викличе співчуття. Коротка пурпурова сутана кардинала, яку він одягав на полювання, червоні панчохи й червоний капелюх з довгими шнурами, що звисали з нього, робили ще кумеднішими ці вправи у верховій їзді.

Тим часом кінь, не керований ніким, скоріше пролетів, ніж промчав уздовж довгої зеленої алеї, випередив загін мисливців, що переслідували кабана, збив з ніг кількох ловчих, які не чекали такого нападу з тилу, переїхав кількох собак, переплутав усі лови і, збентежений криками мисливців, нарешті виніс переляканого на смерть кардинала просто на вепра, який кинувся на нього з своїми грізними, вкритими піною іклами. Де Балю, побачивши, що він опинився майже біля кабана, заверещав, благаючи про допомогу. Цей крик і вигляд дикого кабана так злякали коня, що він з розгону відсахнувся вбік, а кардинал, який досі тримався в сідлі лише тому, що скакав прямо, важко впав на землю. Це сталося так близько від кабана, що коли б він не був заклопотаний своїми справами, все скінчилося б для кардинала фатально, як то сталося колись з Фавілою[114], королем вестготів в Іспанії. Проте владний церковник, отямившись від переляку, рачкуючи, якнайшвидше відповз з дороги і зробив це дуже вчасно, бо собаки і мисливці промчалися повз нього, причому ніхто не подав йому ніякої допомоги. За тих часів мисливці були так само байдужі до таких нещасть, як і за наших днів.

Король, проскакавши повз кардинала, сказав Дюнуа:

— Онде досить низенько лежить його преосвященство. Мисливець він нікудишній, хоч як рибалка, коли треба вивудити якусь таємницю, може позмагатися з самим апостолом Петром. А втім, сьогодні, як мені здається, він і на цьому осікся. Кардинал не почув цих слів, але зневажливий погляд, яким вони супроводились, підказав йому їх зміст. Кажуть, що диявол завжди, як тільки трапляється нагода, спокушає людину, і тепер вона випала для нього, бо де Балю був жорстоко ображений зневагою короля. Його переляк минув, коли він упевнився, що падіння не зашкодило йому, але ображене самолюбство й досада на свого володаря ятрили серце.