Квентін Дорвард

Хоч цирульник дуже добре знав, що н його пана забобонність часом заступала побожність і що нічим його не можна було так образити, як зачепивши цю тему, хоч, повторюю, він знав цю слабість короля і через те запитав дуже лагідним і наївним тоном, однак Людовік відчув приховане глузування в його словах і метнув на нього гнівний погляд.

— Негіднику, — вигукнув він, — тебе недаром прозвали Олів'є Диявол, бо ти наважуєшся глузувати навіть з свого пана й з усіх святих. Якби ти хоч трошечки менше був потрібен мені, я повісив би тебе он на тому дубі перед замком для науки всім тим, хто глумиться з святих речей! Знай, невірний рабе, що ледве я встиг заплющити очі, як переді мною з'явився сам святий Юліан. Він тримав за руку юнака. Святий підвів його до мене і сказав, що цьому юнакові на роду написано врятуватися від меча, від мотуза й від води і що він принесе щастя тим, кому служитиме, і всім починанням, у яких братиме участь. Уранці я пішов на прогулянку й зустрів юнака, якого бачив уві сні. На батьківщині він урятувався від меча, тоді як уся його родина загинула від нього, а тут протягом двох днів він мав щастя уникнути загибелі в річці й смерті на шибениці і вже зробив мені, як я казав тобі, дуже велику послугу. Ось чому я вірю, що його послав святий Юліан служити мені в найважчих, най-і небезпечніших і навіть найодчайдушніших справах.

Сказавши це, король зняв свого капелюха і, вибравши з усіх численних фольгових образочків той, на якому був зображений святий Юліан, поклав капелюх на стіл, як це він часто робив, коли надія чи, можливо, докори совісті хвилювали його, став навколішки і з виглядом глибокої побожності промимрив:

— Sancte Juliane, adsis preeibus nostris! Ora, ora pro nobis![132]

Це був один з тих приступів забобонної побожності, які часто траплялися з Людовіком в найменш слушний час і в найменш підхожому місці і робили цього наймудрішого з монархів схожим на божевільного або на людину, пригнічену свідомістю страшенної провини.

Поки Людовік молився, його фаворит дивився на нього з виразом глибокої зневаги, яку навіть не намагався приховати. І справді, однією з особливостей цієї людини було те, що, залишившись на самоті з своїм паном, він відкидав геть люб'язний і вкрадливий тон підлесливості й покірливості, властивий для його поводження з іншими людьми; і коли в ньому все ж таки залишалося щось, що нагадувало кота, то це був кіт нашорошений, пильний, напружений і готовий до раптового стрибка. Причиною такої зміни в поведінці була, очевидно, впевненість Олів'є в тому, що його пан сам — надто великий лицемір, щоб не бачити наскрізь лицемірства інших людей.

— І що ж цей юнак, насмілюсь запитати, — сказав нарешті Олів'є, — схожий на того, який з'явився вам уві сні?

— Мов дві краплі води, — відповів король, уявлення якого, як це буває в забобонних людей, часто обдурювало його самого. — Я наказав Галеотті[133] скласти його гороскоп й довідався за допомогою пророчого мистецтва і свого спостереження, що доля цього юнака визначається в багатьох випадках такими самими сузір'ями, як і моя власна.

Що б не думав Олів'є про те, чому Людовік віддавав перевагу цьому недосвідченому хлопчакові, він не наважувався більше заперечувати, добре знаючи, що Людовік, який під час свого вигнання захопився вивченням псевдонауки астрології, не дозволить ніяких глузувань з своїх знань у цьому мистецтві, де він сам вважав себе за фахівця. Він тільки сказав, що, на його думку, юнак виправдає довір'я короля в такій делікатній справі.

— Ми подбаємо, щоб інакше й бути не могло, — промовив король, — бо він нічого не знатиме, крім того, що я послав його супроводити графинь де Круа до резиденції епіскопа Льєжського. Про втручання Гійома де ля Марка він знатиме не більш ніж ці дами. Ніхто не знатиме нашої таємниці, крім провідника, підшукати якого вже ваша з Трістаном справа.

— Але в такому разі, — сказав Олів'є, — якщо судити з зовнішнього вигляду юнака та ще взяти до уваги його шотландське походження, він не потерпить втручання Дикого. Вепра і одразу візьметься до зброї, і тоді вже йому не врятуватися від вепрових іклів, як це було сьогодні вранці.

— Коли вони навіть вирвуть йому серце, — сказав спокійно Людовік, — то святий Юліан, — хай буде благословенне його ім'я, — може послати мені іншого. Не велике лихо, якщо посланця вб'ють, коли він уже виконає доручення. Це все одно, що розбити пляшку, коли вино з неї випито. Отже, треба поквапитися з від'їздом цих дам, а потім уже постараємося запевнити графа до Кревкера, що вони просто втекли. Ми тільки-но збиралися відіслати їх до нашого любого кузена, як вони раптово поїхали, і це стало на перешкоді нашому щирому намірові.

— Граф надто розумний, а його володар надто упереджений, щоб повірити цьому.