Квентін Дорвард

— Ні, благородні дами, — сказав Квентін, — я не заслуговую вашого докору. Добрі ченці всю піч молилися в церкві, а щодо мене, то я випив тільки чарку їхнього дуже легкого і простого вина.

— Виходить, погане вино спричинилося до такого настрою? — сказала графиня Ізабелла. — Підбадьортеся, пане Квентін, а я вам обіцяю, якщо нам з вами доведеться колись відвідати мій старий Бракемонтський замок, я сама буду вам за виночерпія і почастую вас таким благородним вином, якого ніколи не виробляли виноградарі Гохгейма або Йоганнісберга.

— Склянка води, благородна панно, з ваших рук… — почав був Квентін, але голос його затремтів.

А Ізабелла вела далі, немовби не відчувши всієї ніжності, з якою він вимовив це слово «ваших».

— Це вино стояло багато років у глибоких підвалах Бракемонта, — сказала графиня Ізабелла, — воно ще із запасів мого прадіда, рейнграфа Готфріда…

— Який здобув руку її прабабки, — встряла в розмову пані Амеліна, перебиваючи свою племінницю, — як рицар-переможець на великому турнірі в Страсбурзі, де було вбито десять рицарів. Але ті часи минули, і ніхто тепер не піде назустріч небезпеці заради честі або для звільнення пригніченої красуні.

На цю промову, висловлену тоном, яким і за наших днів змарнілі красуні засуджують грубість сучасних звичаїв, Квентін відповів, що «рицарський дух, який пані Амеліна вважає згаслим, ще не зовсім зник, і коли б його не було ніде на світі, то він усе-таки палав би в серцях шотландських дворян».

— Ти тільки послухай, що він каже! — вигукнула пані Амеліна. — Він хоче, щоб ми повірили, ніби в його холодній і похмурій країні ще палає благородний вогонь відваги, який згас у Франції і Німеччині! Бідний юнак схожий на швейцарського горянина, який збожеволів від пристрасті до своєї батьківщини. Він скоро розповідатиме нам про шотландський виноград і маслини.

— Ні, пані, — сказав Дорвард, — про вино й маслини наших гір я небагато можу розповісти, хіба тільки, що наші мечі добувають їх у заможніших сусідів як данину. Але щодо непорушної вірності й незаплямованої честі шотландців, то незабаром мені випаде нагода довести, чи можете ви звірятися на них, бо, крім вашої безпечності, я вам нічого не можу запропонувати.

— Ваші слова таємничі, ви, мабуть, знаєте, що нам загрожує якась небезпека? — сказала пані Амеліна.

— Я прочитала це вже годину тому в його очах! — вигукнула панна Ізабелла, заламуючи руки. — Пресвята діво, що ж з нами буде?

— Нічого, сподіваюся, крім того, що ви забажаєте, — поспішно відповів Дорвард. — А тепер я мушу запитати вас, благородні дами, чи ви вірите мені?

— Чи ми віримо вам? — сказала графиня Амеліна. — Авжеж, без сумніву. Але до чого це запитання? Навіщо ви хочете довір'я від нас?

— Я, з свого боку, — додала графиня Ізабелла, — цілком вірю вам. без усяких застережень. Коли ви зрадите нас, Квентіне, то я знатиму, що правду можна шукати тільки на небі!

— Благородна панно, — відказав Дорвард, дуже зрадівши, — ви робите мені велику честь. Я маю намір змінити нашу путь, поїхавши навпростець лівим берегом Маасу до Льєжа, замість того щоб переїжджати Маас у Намюрі. Це не збігається з наказом короля Людовіка і з вказівками провідника. Але в монастирі я чув, що на правому березі Маасу вештаються бандити, а бургундські солдати послані туди винищувати їх. І те й інше, здається, небезпечне для вас. Чи даєте ви мені дозвіл ухилитися від призначеного маршруту?

— Даю вам на це мій цілковитий дозвіл, — відповіла молодша дама.

— Кузино, — заперечила пані Амеліна, — я поділяю твою думку й вірю, що юнак бажає нам тільки добра, але подумай, що цим ми порушимо наказ короля Людовіка.

— А чому ми повинні слухатися його наказів? — спитала панна Ізабелла. — Я, дякуючи небу, не його піддана. Крім того, він уже раз обдурив нас, і якщо я звірилася на його заступництво, то він уже не виправдав мого довір'я до нього. Ні, я не скривджу цього юнака і, не вагаючись ні хвилини, зроблю так, як він радить, хоч би це було всупереч наказу цього хитрого й егоїстичного деспота.

— Хай бог вас благословить за такі слова, панно, — весело сказав Квентін. — А коли я не заслужу вашого довір'я, то нехай мене четвертують дикими кіньми в цьому житті й засудять на вічні муки в пеклі, — та й це ще буде надто м'яка кара.

Сказавши так, він пришпорив свого коня й під'їхав до цигана. Цей чоловік, мабуть, мав надзвичайно байдужу або незлостиву вдачу. Він швидко забував образи й загрози, так принаймні здавалося; отож так просто став розмовляти з Квентіном, немовби вони вранці нічого неприємного не сказали один одному.

«Собака не гарчить тепер, — подумав шотландець, — бо має намір розправитися зі мною раз і назавжди, коли зможе вхопити мене за горло. Але ми що спробуємо побити зрадника його власною зброєю».

— Послухай, друже Хайреддін, — сказав він, — ти їдеш з нами вже більш ніж десять днів, але досі ще не показав нам, як ти вмієш ворожити, хоч не міг устояти проти спокуси похвалитися цим умінням у кожному монастирі, рискуючи при цьому, що тебе виженуть і тобі доведеться ночувати в стіжку сіна.