Лазарит

Вагітна Сарина невістка сиділа мовчки, зосередившись на вишиванні. Вона була виснаженою, і господиня дому прошепотіла Мартінові, що її дуже непокоїть здоров’я невістки. А дітям – Нехабі, яка лукаво поглядала на вродливого лицаря, і прудкому пухтію Езрі – вочевидь подобалося, що в них тепер новий захисник. Їх ледве вдалося відвести спати в супроводі буркотливої старої служниці.

Сара, немов вибачаючись перед гостем, пояснила: поява Мартіна – значна подія для дітей. Адже в них так давно нікого не було! Від самого початку облоги вони живуть усамітнено й відлюдно, і це ще велике щастя, що араби не вигнали їх сім’ю з рідного дому, як сталося з багатьма євреями Акри. Усе завдяки надійному покровителеві – Єгуді бен Авріелю, славетному цілителеві-юдею, який зараз лікує коменданта фортеці аль-Машуба, пораненого в ногу арбалетною стрілою.

– Ми багато чим зобов’язані шановному Єгуді, як і вся єврейська община, – додала Сара. – Поки аль-Машуба до нього прихильний, поки сарацини його потребують, тут, в Акрі, нам нічого не загрожує. Інша річ – хрестоносці. Коли місто впаде, як уже подейкують…

– Не варто цим перейматися, шановна пані. Я тут саме для того, щоб нічого лихого не сталося. Але дозвольте запитати: якщо у вас такий впливовий покровитель, то чому він не допоміг вам із сім’єю покинути місто ще до того, як хрестоносці взяли його в кільце облоги?

Пані Сара сумно поглянула на худеньку Леа та її величезний живіт.

– Спершу ніхто й не думав, що облога затягнеться, – зі спокійною покорою мовила вона. – Потім захворів і помер мій чоловік, а незабаром хвороба забрала мого первістка Йону. Мені пощастило, що вдалося надіслати братові в Нікею звістку про наше сумне становище. Проте це нічого не змінює – зараз із Акри просто неможливо вибратися. Чому – це тобі значно краще пояснить сам мудрий Єгуда бен Авріель, який завтра збирався нас навідати.

Трохи згодом пані Сара повідала Мартінові, що в їхньому будинку є таємне приміщення, де вони можуть сховатися, якщо орди франків увірвуться в Акру. Мартін негайно захотів його оглянути, однак залишився незадоволеним. Це була вузька шахта в стіні, що в ній ненадовго могли б сховатися двоє дорослих чоловіків, але аж ніяк не жінки з дітьми.

Наступного ранку він вирушив у порт, щоб добре все оглянути й почати готувати план утечі з міста. І вже до полудня переконався, що в Сари з її сімейством практично немає шансів. Поки Мартін сидів на молу з вудочкою в одязі невільника-християнина, він вивчив і запам’ятав систему укріплень, що захищали бухту з моря, й упевнився: покинути гавань непомітно просто неможливо. Вузький вихід із порту був, як на долоні в гарнізону Мушиної вежі, розташованому на скелі в кінці молу. Решта – не краще: за зовнішнім рейдом крейсувало багато кораблів хрестоносців – англійських, італійських, французьких, тому жодна шкаралупина не могла б прослизнути повз цю грізну армаду.

Зрештою думку про те, щоб покинути місто морем, Мартінові довелося відкинути. Але й пробратися з єврейським сімейством крізь табір хрестоносців теж було немислимо.

Повертаючись із порту, Мартін мозолив цим голову. На шнурку його паску теліпалося кілька дрібних рибинок, що їх після тривалого сидіння на розпеченій набережній він випросив в інших злидарів. Акрська знать поки що не відчувала голоду, а біднякам було дуже скрутно. Він бачив черги за рідкою юшкою, що її роздавала міська влада, бачив дервішів, які проповідували городянам, силкуючись уселити в них надію, що незабаром із милості Аллаха, десниця якого веде пречудового султана Салах ад-Діна, закінчаться їхні поневіряння, а богопротивні франки назавжди покинуть ці землі.

Мечеті були переповнені молільниками, але настрій у місті ставав дедалі тривожнішим. Повсюди сновигали загони воїнів коменданта фортеці аль-Машуба і його воєначальника Сафаддіна. Вони вмить розганяли будь-які скупчення людей за винятком відвідувачів базарів, і особливо пильно придивлялися до рабів-християн, котрих вважали найбільш неблагонадійними. Християнських невільників у місті було кілька сотень, іще зо дві сотні християн, котрим дозволено залишитися в Акрі після того, як чотири роки тому її захопив Саладін. Усі вони належали до бідноти, їм нікуди було податися, а сьогодні їхнє становище аж ніяк не краще за невільницьке. Варто було їм зібратися невеличким гуртом хай навіть біля того-таки собору Святого Хреста чи перед фонтаном, куди вдень подавали воду з міських резервуарів, як негайно з’являлася варта й починала їх розганяти, застосовуючи різки й батоги.