Лазарит

На звороті Мартінові довелося обійти величезний храм із гострим шпилем – тим, що привернув його увагу, коли вночі він пробирався в місто з табору хрестоносців. Тепер він знав, що це за споруда: до приходу сарацинів її називали на честь Святого Андре, а нині собор перетворився на мечеть. Заклик муедзина вже відлунав, людей перед мечеттю було небагато, можливо саме тому він звернув увагу на постать завмерлого перед порталом собору білявого невільника в дранті. Він відразу його впізнав: це був саме той Мартін-аскалонець, якого так жорстоко побили батогами вартові в нього на очах.

Сонце майже зайшло, вулиці Акри поглинав морок; гуркіт і стугоніння брил, що руйнують укріплення, нарешті стихли. Тезка Мартіна стояв нерухомо і, звернувши лице до храму та склавши перед грудьми руки, безгучно ворушив губами. Схоже, він звертався до свого Бога.

Мартін зупинився віддалік, дочекався, коли той закінчить молитися, а потім неквапно пішов за білявим невільником. Аскалонець його не впізнав, адже після пам’ятної сутички з вартовими, коли Мартін теж заробив батогом, він гуляв містом у мусульманському вбранні: тюрбан, смугастий халат, широкі шаровари, заправлені в м’які чоботи. Бороду він давно не голив, вона була значно темнішою за його вигоріле волосся, а обличчя побронзовіло від засмаги. Його справжнє походження видавали тільки очі – прозоро-сірі, тому доводилося переважно дивитися в землю, а не оглядатися.

Мартін-аскалонець вирушив у припортовий квартал, де невдовзі пірнув у якісь завішені тканиною двері. З глибини приміщення чувся передзвін струн і гомін голосів. Мартін пішов за ним, здогадавшись, що це просто духан.[144] Невільник-християнин кинув господареві дрібну монету й отримав піалу з відваром якогось зілля. Потім сів у кутку за низький столик і притулився до стіни.

У духані було ще кілька відвідувачів, вони пили чай, сидячи на рогіжках чи просто на долівці. Це були ремісники, вантажники, рибаки – небагатий люд, що заробляє собі на кусень хліба в порту і в морі, але через облогу вже давно забув про найскромніший достаток. Балачки були невеселими, один із відвідувачів журливо наспівував, перебираючи струни, і на невільника, який облаштувався в дальньому кутку, ніхто не звертав уваги. Схоже, він був тут завсідником.

Мартін підійшов і сів на ослінчик навпроти аскалонця. Той підвів очі, розгубився, а потім брови в нього полізли догори – мало не до самісінького волосся, немитого й сплутаного, немов стара повсть.

– А я тебе вже бачив, – нарешті мовив він, продовжуючи при світлі олійного каганця роздивлятися вдягненого в сарацинське вбрання Мартіна. – Але тоді ти був схожий на полоненого воїна, і я відразу виокремив тебе з натовпу. А зараз… – він скривився. – Тепер, схоже, ти дав себе обрізати й продався невірним! – закінчивши цю тираду, аскалонець зневажливо плюнув і відвернувся.

– Не суди по одягу, Мартіне з Аскалона, – незворушно відізвався Мартін. – Коли один міський вартовий ледь не спотворив мені обличчя, моя пані дала цей одяг, бо не хоче, щоб їй зіпсували товар для перепродажу. Але я справді християнин та лицар – і такий саме невільник, як і ти.

Проте аскалонець й далі дивився недовірливо, тому Мартінові довелося довірчим тоном оповісти, що звуть його Лоран де Фрувіль, що родом він із Нормандії і під Акру прибув на кораблі разом із військом короля Річарда. Та йому не поталанило, й за першої ж спроби штурму, коли він залазив по драбині на мур, сарацини зачепили його гаком та витягли нагору, а потім виставили на продаж у галереї колишнього венеціанського подвір’я, де зараз зазвичай торгують невільниками-полоненими. Там його купив служник єврейки на ймення Сара, і тепер він працює в неї.

– Ти, опоясаний лицар, служиш тим, хто зрадив і продав Спасителя? Адже юдеї не визнають Христа ані Богом, ані Месією! – крикнув світловолосий.

– Зажди, – спробував угамувати його Мартін, помітивши, що в їхній бік уже поглядають. – Не галасуй, і я скажу тобі, що лише дурень поспішає прийняти мученицький вінець, якщо ще може стати в нагоді своїм. А в мене є деякі новини, що їх варто було б якнайшвидше передати в наш табір. Річ у тому, приятелю, що до Сари часом заходить такий собі знахар-єврей, котрий допомагає комендантові гарнізону…

– Єгуда, я знаю, – перебив аскалонець. – Він лікує цього смердючого пса аль-Машуба.

Мартін кивнув і додав, що вряди-годи підслуховує, про що вони з його господинею розмовляють, тому…

Він замовк, помітивши: сірі очі його тезки засяяли, мов у лихоманці. Одначе той зметикував, що новий знайомий не квапиться викласти всі відомі йому таємниці, і зітхнув:

– Ти служиш єврейці, вдові найбагатшого торговця коштовностями в Акрі. У неї точно є гроші, і тобі дещо може перепасти. Ти показний парубок, вона може нагородити тебе за… припустімо, за старання на ложі… – додав він, зневажливо посміхаючись.

Така презирливість дошкулила Мартінові – невисокої ж думки був про нього цей невільник. Утім, як і про вдову Леві бен Менахема.