Лазарит

– Однак ти знаєш про мене все, а я поки що гадки не маю, хто ти і чому вільно розгулюєш містом замість того, щоб спробувати втекти до своїх.

Аскалонець несподівано поставив руки в боки.

– Та щоб ти знав – я теж лицар… Точніше, син лицаря, бастард. А звуть мене Мартін Фіц-Годфрі. Я народився від служниці вже тут, у Єрусалимському королівстві, тут минуло все моє життя. А в полон я потрапив давно – ще тоді, коли під Акру до короля Ґвідо почали прибувати перші загони. Із самого початку облоги я був зі своїм королем, однак мені не пощастило, як і тобі, й мене полонили. А чому я досі не втік…

Він шморгнув носом, роззирнувся, а потім швидко впівголоса промовив:

– По-перше, з Акри втекти неможливо, а по-друге, я і так можу надавати послуги своєму королю Ґвідо.

– І як же це? – поцікавився лжелицар Лоран.

Аскалонець, набувши таємничого вигляду, проігнорував запитання.

Мартін трохи поміркував. Нескладно було здогадатися, що саме робить його тезка. Тому він перестав розпитувати того й змінив тему розмови.

– Мабуть, несолодко тобі, нащадкові благородного лицаря, ведеться серед нечестивих. Ти змучений та обдертий, а від батогів мусульманських псів у тебе глибокі басамани на обличчі й плечах. І все ж ти вільно гуляєш містом, наче твої господарі не можуть знайти для тебе роботи. Я не знаю, як таке можна поєднати?

Аскалонець знову шморгнув носом, а потім раптом запитав: чи є в лицаря Лорана гроші? Мартін подумав, що цей бастард з Аскалона може згодом стати йому в нагоді, тому кивнув, сказавши: єврейка винагороджує його за службу. Тоді аскалонець, тицьнувши брудним пальцем у бік трактирника, повідомив, що в паскудника Алі завжди є вино – як для християн, так і для тих, хто не надто дотримується заповітів Пророка, а він уже дуже давно не куштував цього розкішного напою. І аскалонець з огидою скосив очі на свою піалу з відваром із зілля.

Мартін жестом гукнув господаря, і за хвилину-дві перед ними вже стояв пузатий глиняний глечичок. Вино виявилося неймовірно паскудним – квасним, як оцет, та ще й розведеним. Мартін ледве спромігся пригубити, зате його тезка залпом випив один келих і негайно налив собі другий.

І лише тоді балачка пожвавилася. Аскалонець розповів, що він належить до тих невільників-християн, які тягають каміння й замішують вапняковий розчин для ремонту мурів, але їх майже не годують, тому, коли роботи нема, відпускають у місто, щоб вони самі собі шукали поживи. Оскільки Мартін з Аскалона тут уже не перший рік, його багато хто знає: доводилося і стійла в конюшнях чистити, і стічні канави, і помийні ями – одне слово, виконувати будь-яку брудну роботу за шматок коржа й миску юшки. Та вночі він мусить повертатися в напівзруйновану будівлю старої патріархії, де тепер казарми для невільників, які працюють на фортечних мурах. Якщо він не повернеться – його відшмагають, якщо трохи запізниться – відбудеться кількома ударами палиці. Але йому байдуже, він живучий, мов кішка, тому що народився на цій землі, а полонені лицарі із Заходу від тутешньої спеки й каторжної праці мруть, наче мухи.

Мартін натомість наговорив про себе якихось побрехеньок, принагідно всіляко нахвалюючи короля Англії, і захмелілий невільник теж узявся звеличувати Річарда – насамперед за те, що він підтримав короля Ґвідо, якому аскалонець був безмежно відданий.

– Щасливий король, що має таких вірних підданих! – зауважив Мартін, жестом звелівши господареві ще раз налити в глек вина.

Аскалонець добряче ковтнув, але, схоже, навіть він уже відчув, якою гидотою їх частують. Він скривився, наче хильнув жовчі. А може, від гіркоти, що, як зізнався білявий, не мав щастя особисто познайомитися з королем Ґвідо, коли той із дружиною Сибіллою жив у благословенному Аскалоні біля моря. Співрозмовник Мартіна, за його словами, мешкав тоді в маєтку свого батька неподалік Аскалона.

– Знав би ти, яка там земля! – п’яна сльоза скотилася по його щоці. – Які врожаї оливок і пшениці, які сади й виноградники!..

Він був хорошим помічником батькові, і той обіцяв призначити його своїм спадкоємцем, оскільки більше дітей Господь йому не дав. Але волю старого лицаря не виконали. Він загинув при Хаттіні, а його бастард змушений був покинути маєток та сховатися в Аскалоні, коли до мурів міста підійшов Саладін, котрий брав замки один за одним.

Мартін співчутливо похитав головою, його ж новий приятель розповідав далі. В Аскалоні він став воїном, і, коли батько загинув, йому ніхто не забороняв носити його герб – оливкову гілку на білому щиті. Коли в обмін на життя і свободу Ґвідо де Лузіньяна фортецю здали Саладінові, він був одним із тих небагатьох, хто не вирушив під конвоєм сарацинів до Єгипту, а разом із маршалом Вільямом де Шампером усе-таки втекли. Коли ж де Шампер подався в Триполі, Фіц-Годфрі не став його супроводжувати, а прийшов під Акру, сподіваючись, що удостоїться посвяти в лицарі за заслуги перед королем. Але з цього нічого не вийшло, бо за першої ж сутички сарацини забрали його в полон.