Лазарит

– Тринадцять! – сміючись вигукнула леді Джоанна, коли її пальці нарешті торкнулися до руки одного з вартових і велетенське дерево опинилося в живому кільці. – Чортова дюжина!

Цієї миті вона озирнулася й побачила Мартіна та Обрі, які проходили повз них. На обличчі леді з’явився занепокоєний вираз. Після сутички капітана Дроґо із сером Обрі лицар майже не приділяв їй уваги, і це, схоже, засмучувало молоду красуню. Що ж, тим краще. Досвідчений мисливець спершу дражнить дичину запахом приманки, а вже потім відступає, щоб здобич сама вийшла з хащ.

– Добродію, куди ми йдемо? – поцікавився Обрі, коли фортечна брама і платан залишилися позаду.

Мартін зупинився й присів на низьку кам’яну огорожу навколо ромейської церковці з підсліпуватими вікнами в товстих стінах та з пласкою банею. Поруч пролягала дорога, брудні дітлахи гралися в куряві з неоковирним цуциком. А загалом шлях був безлюдним – часи, коли тут проходили юрми прочан і низки в’ючних тварин, залишилися в минулому. Навіть місцевий караван-сарай був порожнім, а мешканці поселення, втративши джерело прибутку від торгівлі з мандрівниками, тепер розводили кіз та обробляли виноградники.

– Оцей шлях, – Мартін кивнув на уторовану дорогу, – веде в Кілікію. А оце, – він показав на вузьку стежку, яка тягнулася до порослого соснами гірського кряжа, – найкоротший шлях до морського узбережжя. Там я розраховую сісти на перше пристойне судно і відплисти у Святу землю.

Брови англійця зійшлися на переніссі.

– Мене таке не влаштовує!

«Ще б пак! – насмішкувато подумав Мартін. – Ти не ризикуєш довіряти свою дорогоцінну персону крутим хвилям. Та й від хитавиці потерпаєш. Саме тому твоя дружина і її люди змушені валандатися верхи чужими землями».

Мартін несамохіть торкнувся до плеча, яке досі боліло.

– Сер Обрі, я допомагаю вам, як велить мені обов’язок лицаря-госпітальєра. Але я маю зобов’язання перед братами. Я мушу прибути до Палестини в обумовлений термін та вручити магістру послання від глави Орденського дому в Намюрі. Я і так втратив чимало часу, зробивши величезний гак, і тепер маю це надолужити. А найкоротший шлях туди – через гори й далі – морем.

– То ви збираєтеся нас покинути? – у голосі Обрі вчувалося обурення та розгубленість.

Мартін неуважно стежив за дітьми, що гралися при дорозі.

– Крім того, я взявся доправити в Кілікію єврея Йосипа…

– Отже, ми прямуємо в Кілікію? – полегшено запитав Обрі. – У коменданта фортеці я бачив мапи, – мовив він, знову набундючуючись. – Цілком очевидно, що ця дорога зручна й безпечна, а ваш обов’язок…

– Заждіть, сер, – перервав його Мартін. – Справді, дорога в Кілікію значно зручніша і краще охороняється, ніж гірська стежка. Але річ у тому, що на кордоні з Кілікійським царством розташована прецепторія ордену тамплієрів. Там я і зможу передати довіреного мені Йосипа бен Ашера лицарям Храму. Йосип достойно заплатить за їхню працю, і вони доправлять його туди, куди він захоче.

– Чудово! Гадаю, храмники не відмовляться прийняти в себе родичів маршала ордену?

– Безумовно. Усіх, окрім жінок. Адже тамплієри, на відміну від нас, іванітів, не допускають у свої прецепторії дочок праматері Єви. Ви ж, напевно, знаєте про цю особливість їхнього статуту.

Обрі заперечив:

– Але ж при будь-якій прецепторії мусить бути дім милосердя, куди відкритий вхід жінкам!

– Тут такого немає. Цей Орденський дім лицарів Храму, вірних Риму, розташований на землях вірменів, а вони шанують лише Константинопольського патріарха. І спосіб життя тамплієрів тут значно суворіший, ніж у Європі. Це монастир-фортеця, в якій живуть суворі воїни. Лише зрідка вони приймають до себе молодих місцевих мешканців, котрі готові визнати верховенство Папи Римського, виховують із них достойних бійців і відправляють битися в Палестину. Сторонніх у прецепторію не допускають, а про жінок не може бути й мови. Навіть довідавшись, що леді Джоанна з роду де Шамперів, із нею не будуть гостинні. Саме тому їй не варто їхати цим шляхом. Бачить Бог, я зараз у незручному становищі, адже для себе твердо вирішив, що мій шлях лежить до моря. Я готовий узяти із собою і вас, але маю інше прохання…

Почувши слово «прохання», сер Обрі пом’якшив незадоволений вираз, який до того не сходив з його обличчя. Він уже готовий був обуритися, але вичікував про що ж піде мова. Мартін буквально чув заперечення, що вертілися в лорда на язиці.

– Я покірно прошу вас вирушити в Кілікію та особисто подбати про безпеку Йосипа бен Ашера.

– Що ви сказали, сер? Лицар короля Річарда, володар Незербі, мусить охороняти цього юдейського собаку? – Обличчя Обрі де Рінеля стало багряним.

Мартін затримав подих, перечікуючи гнів лорда.

«Бісів хлюст! – подумав він. – То ти тулишся до Ашерового сина, витягуючи з нього гроші, то раптом згадуєш, що він собака-юдей!»

Але вголос він сказав інше. Прості аргументи: за те, що Обрі супроводжує багатого єврея, з ним щедро розплатяться, йому не доведеться плисти морем, крім того, за провідника в них буде його вірний Сабір, який у тутешніх місцях почувається наче риба у воді.