Лазарит

Авжеж, сер Мартін, безперечно, правий! Він лицар, який дав обітницю цноти, а вона – заміжня знатна дама. Але таки шкода, що він її уникає… Джоанна спробувала примусити себе думати про Обрі, однак не змогла. На думку спав один зі шляхетних «законів кохання»: нове почуття допомагає забути попереднє. Та хіба ж вона закохана в Мартіна д’Ане? Чи все це лише сліпа хтивість?

Коли в них на шляху з’явився бурхливий потік із кам’янистим дном, через який небезпечно було переправлятися верхи, лицар запропонував леді на руках перенести її на інший берег, проте Джоанна категорично відмовилася. Мовляв, і сама впорається, ступаючи з камінця на камінець. І, звісно ж, нічим хорошим це не закінчилося: вона спіткнулась і впала в крижану воду, через силу примусила себе розсміятися, щоб лицар не здогадався, як соромиться вона своєї безглуздої впертості. А на березі залишки її «радості» остаточно вивітрилися: день був сонячний, одяг скоро висохне, але як же прикро скидатися на мокру курку!

– Гадаю, час отаборитися. Навряд чи ми знайдемо краще місце для ночівлі, – мовив Мартін.

Неподалік від потоку була рівненька галявина з густою зеленою травою. Їх попутники, не чекаючи на розпорядження, взялися розсідлувати й спутувати коней, збирати хмиз і готувати все необхідне для ночівлі. Джоаннині камеристка та покоївка знайшли затишну місцину за уламком скелі, де їхня леді змогла скинути мокрий одяг і закутатися в довгий плащ.

Санніва розвісила її мокру сукню на кущі, а Ґодіт, озброївшись голкою з ниткою, взялася дрібненькими стібками лагодити єдине вціліле, але страшенно постраждале жовте бліо леді Джоанни. На це кропітке заняття камеристка витратила не одну стоянку, і, хоч як підганяла її пані, роботи все ж було багато.

– Ґодіт, скільки ти ще возитимешся? – дорікнула камеристці Джоанна, хоча відразу зрозуміла, що сердиться безпідставно.

Однак, чому це безпідставно? Їй було соромно і ніяково. Чому до Мартіна знову повернулася ця удавана холодність? Ні, їй тепер зовсім не хотілося його бачити, але сам лише факт, що він зараз десь поблизу, непокоїв і млоїв душу. Ніби в неї з’явилася нагода змінити щось у своєму житті, а вона не має сил нею скористатися.

– Не переймайтеся, пані, – спробувала втішити її Санніва. – Ваша сіра сукня от-от висохне, та й багаття поруч. Уже от-от…

Але швидше, ніж висохла сукня, Санніва втекла до свого Ейріка. Джоанна краєм ока помітила, як вони розцілувалися, сховавшись за вкритим яскраво-жовтими квітами кущем. Від цих квітів галявина була немов осяяна сонцем, у той час, коли справжнє світило вже майже дійшло до зубчастої смуги гірських хребтів.

Тут, на півдні, дні були світлими й довгими, квітень закінчувався, а навколо все цвіло й зеленіло, як в Англії в розпал літа. І заходи такі барвисті, що навколишні гори здавалися залитими медом та гранатовим соком, а небо скидалося на перекинутий келих із вином. Скрізь панувала невимовна краса, але на душі в Джоанни було сіро й безрадісно. І хоч як вона намагалася переконати себе, що лицар-госпітальєр тут ні до чого, погляд її весь час повертався на галявину, шукаючи його струнку постать.

Там, при багатті, порався Бритрік, помішуючи довгою ложкою в котлі, де кипіла навариста юшка. Навколо, витягнувшись на траві й спроквола перемовляючись, відпочивали люди з Незербі. Мартін сидів окремо, опершись на стовбур бука, і полірував якимсь лахміттям клинок свого меча.

«Дивно, що він майже ніколи не молиться», – знову подумала Джоанна, але ця думка не затрималася в її свідомості, і вона просто дивилася собі на лицаря. Їй подобалось, як він зачісує назад своє довге волосся, перехоплюючи його темною пов’язкою, подобалося його красиве сильне лице з твердим підборіддям, високими вилицями й гарними очима. Мартін, немов відчув її погляд, позирнув у цей бік, і Джоанна, як бешкетлива дитина, мерщій сховалася за скелею.

– Послухай, Ґодіт! – знову напосіла вона на свою камеристку. – Ти хочеш, щоб я розгулювала перед чоловіками в самій сорочці?

Проте її нетерплячка лише насмішила служницю.

Згодом, по закінченні скромної трапези, Джоанна, тричі прочитавши перед сном «Pater noster», лягла на розстелені на траві овчини, а Ґодіт укутала її плащем, накинула згори попону і вмостилася поруч.

– Як же ж хвацько сер Мартін д’Ане спекався вашого Обрі, міледі, – прошепотіла камеристка. – Тепер саме час подарувати дещицю втіхи цьому красеневі-госпітальєру!

– Що ти мелеш?! – обурилася Джоанна, проте служниця вмить уловила якусь непевність в її словах і стиха засміялася.

– Про те, що варто бодай раз у житті відчути себе справжньою жінкою!

Присунувшись ближче, вона зашепотіла пані на вухо:

– Слухай сюди, дівчинко моя! Я вже давно знаю, що твій Обрі не бозна-який чоловік і слабкий на подружньому ложі. А ти – сповнена сили жінка. Обрі гнівить небо, відмовляючись виконувати свої обов’язки…

– Як завжди, підслуховувала під дверима нашої опочивальні? – насупилася Джоанна, котра знала про цей гріх камеристки.