— З подарунками все зрозуміло. Про них є ціла легенда у Лазаруса, — нетерпляче мовив Тюрин. Перетц уже не вперше зачитував пророцтво. Тішився ним, як дитя. Аби не Василина, мабуть, і навала кощів не завадила би професору оголосити про визначне наукове відкриття. — Від короля джерел і водяних видів — священна риба, від богодрева і видів лісів, полів і луків — зерно. Від духів повітря, дрібних видів, демонів, чортів і упирів — народ букв. На панно у Кирилівській було шість значків. Це з серцем. Є ще пісня про пророцтво, яка закінчується… Парфентію Кіндратовичу, дорогенький, як закінчується та пісня?
Вовкулака відкашлявся і проспівав чистим приємним тенором:
— Дари богів я вже назвав. Є ще сльози матері, хай що воно таке. І «знак від матері». Знак Апі? Як його в біса притягти до Змія?
— Ковінька святої П’ятниці, — раптом прокинувся Топчій, — але це ж усе з наших справ.
— Так усе правильно, дорогенький. На це є пряма вказівка в Офінати. «Разом із серцем обраний-вмістилище має знайти і принести до місця великої перемоги і великої поразки Змія усі п’ять ключів». Має знайти і принести, — Перетца дратувала нетямущість вовкулаки.
— То ви гадаєте, що всі справи, які мені довелося розкрити, пов’язані? — запитав Тюрин.
Перетц зняв окуляри і потер запалені очі.
— Ви знаєте, дорогенький Олександре Петровичу, вчителю Змія — знаменитому Стагириту — належить вислів про те, що ціле завжди більше за суму його частин. Наприклад, війна залежить не просто від наявності супротивника і їхніх взаємовиключних бажань, а від значно більшої кількості факторів, від їхньої взаємодії. Але вивчення окремих причин аж ніяк не пояснить, чому ж та війна почалася. Стагирит учив звертати увагу на малопомітні зв’язки.
— Ха-ха, ви хочете сказати, що війна почнеться незалежно від того, розбуджу я Змія чи ні?
Професор змішався.
— Я не… Цього вам ніхто напевно не скаже… З іншого боку, якщо вже на те пішло, я вірю, що лише Змій здатен зупинити кощів. Я доведу… В мене є чудові викопні раритети. Там картини з перемог Змія… — професор заходився відкидати простирадла, що затуляли експонати.
Тюрин подивився на нього з жалістю. Коли світ валиться у тартарари, кожен шукає свої закутки для порятунку. Для професора це — артефакти з минулого. А для самого Тюрина? Ще кілька тижнів тому назвав би усмішку Василини. А тепер тільки згадка її імені викликала ніякове мовчання. Жоден до кінця не вірив у можливість щасливого порятунку.
— Добре, що дурно базікати. Треба дістати бісові ключі. Парфентію, на вас зерно. Воно у моєму кабінеті. У столі. Ключ ви маєте. І знайдіть Гальванеску, здається мені, він знає, де риба. На вас… — поліціянт розвернувся до професора і на мить замислився. — Спробуйте зрозуміти, що то за сльози матері й чи знак Апі є одним з ключів. Рештою займуся я. І ще одне, — Тюрин відвів убік вовкулаку. — Перекажіть Скалонне, що я хочу зустрітися.
— Я б вас не впізнав, Олександре Олександровичу, — промовив відживлений до огрядного чоловіка у штатському, що кутався у найтемнішому кутку «У кривого чорта».
— Зате вас неможливо сховати, пане відживлений, — не своїм голосом прохрипів Скалонне. Тюрин ледь притлумив посмішку, оцінюючи маскування: високий комір пальта, насунутий на очі капелюх-казанок, а під ним — пишні бакенбарди і лискучі щоки, які так часто кожен киянин бачив зі шпальт газет. Місце обирав людиноподібний з надією, що де-де, а тут ніхто не впізнає шефа міської поліції, бо просто не повірить у таку можливість.
— Навіть не знаю, чим ви їм допекли, але краще не висовуватися, — гострі очі уважно оглянули підлеглого. — А ви точно не причетні до того…? — Скалонне хотів сказати «звірства», але стримався.
— Ви хочете запитати, чи не подер я того домовика з Кирилівки у нападі люті, як це часто трапляється серед нечисті? Ні, це не я. І в мене є підстави стверджувати, що це справа рук тих, хто викрав панну Айвс і кого ви покриваєте.