Лазарус

Тюрин усе чудово розумів. Вишиєвський і сам боявся Брусова. Боявся виявитися не таким корисним, як розповідав у донесеннях. Попри всі намагання Четвертого відділу, групи змієпоклонців продовжували множитися. Цьому сприяла навала і страх перед кощами. Але столичні з’ясовувати не будуть. За революційну стабільність мав відповідати Вишиєвський. І він не впорався з завданням.

— І як ви хочете, щоб я постарався?

— М-да, — чиновник звів на Тюрина розчароване око, — я думав, від вас буде більше зиску. Хай там як, мені потрібен Дмитро Донцов і його найближчі поплічники. Якщо назвете когось з упирів, узагалі чудово. Я вже наказав розшукати й арештувати всіх людиноподібних із зошита Богрова. І тоді ми поговоримо про вашу подальшу долю.

Вишиєвський самовдоволено сплів пальці.

Тюрин мало не розреготався йому в обличчя: «Ти просто не уявляєш, що відбувається у місті. Засів на Печерських пагорбах і думаєш, що можеш роздавати накази».

— У мене інша пропозиція, Олексію Митрофановичу, — Тюрин розстебнув шинель і заклав ногу за ногу. Вишиєвський скривився на фамільярне звернення, а ще більше на брудний черевик. — За тиждень — 25 грудня — козацький полк і саперний батальйон з Київської фортеці мають допомогти остаточно подолати кощів.

Вишиєвський кілька секунд витріщався єдиним оком, а потім криво посміхнувся:

— Ви збожеволіли? З якого дива ви наказуєте армії?

— З того дива, Олексію Митрофановичу, що я єдиний розумію, що реально відбувається в місті. У цю мить водяники з групи Донцова вже заклали колби з феніксом під опорами залізничного мосту — єдиного залізничного шляху з Києва. Вони підірвуть міст, якщо ви не виконаєте моїх умов. А щоб ви остаточно переконалися у силі моїх намірів, — Тюрин поглянув на стінний годинник, — вам мають з хвилини на хвилину повідомити про вибух на південному складі Балабухів.

Вишиєвський зблід. Єдине око палало, наче хотіло спопелити Тюрина.

— Кощі й навіть революційна нечисть здадуться вже не такими страшними, коли доведеться повідомити до столиці, що вони не зможуть отримати сухе варення, так, Олексію Митрофановичу? Цікаво, чи встигли у палаці запастися зіллям для спадкоємця?

— Як ви смієте? — чиновник скочив з-за столу і вхопився за шаблю, але в останню мить не зміг витягти — вона застрягла у піхвах.

— Водяники чатуватимуть опори, доки не отримують від мене зворотного наказу. Якщо армія не прийде, міст упаде. Якщо я зникну і не зможу з ними зв’язатися, міст упаде. Я даю вам шанс не тільки забезпечити безперебійну доставку сухого варення до столиці, а й урятувати Київ від кощів. Безпрограшна угода.

— Ад’ютанте! Я вимагаю негайно наряд до мене в кабінет! — закричав Вишиєвський. — Ви арештовані, Олександре Петровичу, за державну зраду і змову…

— Олексію Митрофановичу, — до кімнати забіг схвильований молодик, що доти забирав підписані папери. — Щойно повідомили. Склади Балабуха підірвали!

— Всі? — остовпів Вишиєвський.

— Горять усі. Але поки що немає відомостей, скільки втрачено…

— Арештувати!

Тюрин підвівся і кровожерно посміхнувся до ад’ютанта. Чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторі не наважувався діяти самостійно. Про силу синьопикого поліціянта вже ходили легенди.

— Олексію Митрофановичу, у Києві ще десять складів інших постачальників. Ви ж хочете знати, яким ще загрожує небезпека?

Вишиєвський закрутив оком. Олександр Петрович просто бачив, як мученицьки той обирає, що робити.

— Вийдіть! Так, ви!

Ад’ютант сховав здивовані очі й позадкував у двері.

— Навіщо вам армія?

— Це вже інша справа, — посміхнувся Тюрин і приготувався розповідати свій план.

*

Місто засипало снігом. В інший час діти всіх видів уже бавилися б у крижані фортеці. Різдвяні ярмарки гриміли б до ранку, а святкова ілюмінація була б видна навіть з лівого берега Дніпра.

Але тепер ліхтарі горіли лише в центрі. Навіть у помешканнях воліли менше світити. Відчувався брак гасу і дров. Містяни щільно запинали фіранки, дехто забивав вікна. У Будинку зі зміями на Житомирській було темно. Тюрин не знав, куди подівся Тропінкін, але сподівався, що вибрався з міста до остаточного карантину.

Стрітенська церква видавалася покинутою. Молодий місяць вийшов з-за хмар і освітив ідеально-білу поверхню перед входом. Тюрин штовхнув двері та про всяк випадок витягнув вогнебій.

Усередині пахло сирістю і запустінням. Від кроків пішла луна. Тюрин дослухався. У церкві було порожньо. Він запалив гасницю, що приніс із собою, й освітив приміщення. Іконостас зняли. Уламки досі валялися попід стінами. Вівтарна частина вже не здавалася загрозливою. На колись золотій стіні хтось вугіллям вивів знак Апі.

— Я прийшов, — проказав Тюрин. — Я зроблю те, що ти хочеш. Я виконаю угоду, але мені потрібна твоя допомога.

Тюрину здалося, що тіні у кутках загусли, але ніхто не відгукнувся.

— Змієнога потворо, ти хочеш відімкнути сина чи ні? Ось я — вмістилище його серця, — Олександр Петрович, наче на хресті, розвів руки. — Чого ти чекаєш?

І знову йому відповіла лише слабка луна.