Лазарус

Зала засідань повнилася гомоном. Тюрину з Топчієм з балкона для преси було добре видно розміщення депутатів. По праву руч від президії чорніли ряди людей, лівий бік вражав різношерстям людиноподібних. Захоплені броунівським рухом привітань, гласні з обох фракцій розповзалися далеко від місць сидіння, проте на обох половинах залишалися неторкані радикальні кутки. Це ті, що в жодному разі не подадуть руки ворогу, а то й перші зацідять у пику.

В центрі людської половини щось жваво просторікував невисокий чоловік. Мав кокетливі хвилі на вже помітній лисині й чорні добре завиті вуса. Це й був Микола Добринін — голова фракції людей, гучний оратор і нечистененависник.

Людиноподібні згуртувалися навколо Фальдберга. Поводилися набагато тихше, деякі сторожко озиралися на людей і готувалися до бою. Тюрин зауважив, як молодий берсерк замовк при наближенні сухорлявого демона з головою, охопленою вогнем, і з орденом Святого Володимира на шиї.

— Це чорт-скарбник, член управи Бродський. Перший багач серед наш… серед людиноподібних. Мільйонщик. Тримає у рукаві щось із дюжину цукрових жил. Цукроварники для найміцнішого червоного тільки в нього беруть. Ото грошви! — аж присвиснув околодочний. — А он той, ну, пащека ще наче у бруд вмочена, це Хома Гордійович Трус, анциболотник. Болотяний чорт, як їх ще називають. Теж на цукрі сидить. Хоча кому таке лайно треба. Ну й тхне від нього, аж сюди смердить. Тільки задрипанці з Оболоні й могли обрати, — вовкулака потер чутливого носа. — То він перший задирака серед лівих. Того разу знову кулаки показував. І все через поета Шевченка. Не дають річницю відзначити.

— А Шевченко теж з людиноподібних? Не знав.

— Ну… — багатозначно протягнув Топчій, але не встиг закінчити. Його увагу привернула нова світська персона.

— Бачите панка з яскравим пір’ям? Ич настовбурчився. Позує. Це алконост Митрофан Тихонович Іванов-Козельський, — захоплено пояснив Топчій. — Драматичний співак. Луджене горло. Кажуть, навіть люди за нього голосували. Праві хотіли скасувати вибори на його дільниці. Кричали, через використання чарів. Але суд заборонив, бо це природний дар. Ніхто ж не звинувачує людей, що гарно брешуть.

Зала пожвавилася. Гласні попідскакували з місць.

— Зараз почнеться! — задоволено потер руки Топчій.

На трибуну вийшов Добринін. Міський голова погідно кивнув.

— Ви знаєте, чого ми тут сьогодні зібралися? — жалобним голосом прокричав гласний. — У священних стінах, де вирішується доля міста, скоєно страшний злочин! Нечисть порушила договір. Силою чарів було сфальсифіковане рішення Міської думи!

Остання фраза потонула у загальному галасі. Люди кричали «Ганьба!» і «Вигнати нечисть із Думи!». Людиноподібні захищалися. Слово взяв Фальдберг.

— Але ж послухайте цю маячню, — заревів берсерк, високо підійнявши якийсь папірець. — Ось рішення, в якому ви нас звинувачуєте.

Людоведмідь набрав легені повітря і, перекрикуючи депутатів, прочитав: «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має ті самі права, що і будь-яка жива істота у славному місті Києві. Все написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має зберігатися в сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Забороняється палити, чорнити, дерти чи мазати, губити, забувати чи залишати на поталу мишам та іншим шкідникам… Недотримання припису тягне за собою суворе покарання та грошове стягнення у розмірі…»

Вочевидь, не всі гласні знали зміст скандального рішення. Навіть люди стишили голоси і дослухалися.

— Навіщо, питаю я вас, людиноподібним використовувати чари для створення настільки безглуздого документа — «Про права написаного»?

Тюрин подумав, що останню фразу він даремно сказав. Люди почули головне — нечисть допускає використання чарів у Думі. Зала вибухнула криками. На трибуну ринулися строкаті хвилі.

Берсерк приготувався триматися за тумбу до останнього. На чолі лівих замайоріла бридка пика болотяного чорта. Вони оточили Фальдберга. Люди наступали.

Полчища зупинив протяжний гудок. Топчій аж підстрибнув від збудження. Тюрин закрутив головою, намагаючись роздивитися нове джерело сум’яття.

По паркету гупали важкі чоботи молодиків у чорних шинелях. «Двоголовці», — стривожено прокотилося рядами. Добринін гордовито поправив зачіску і простягнув руку очільнику чорносотенців.

— Волька Голубєв, — прошепотів вовкулака. Тюрин з цікавістю подивився на худорлявого студента з короткими тарганячими вусиками. Його обличчя робили очі. Глузливі, з холодним металевим блиском. Погляд мучителя тваринок, подумав слідчий.

Про керівника чорносотенної організації «Двоголовий орел» ходило чимало чуток. Вальдемара Голубєва називали студентом, хоча він рідко відвідував лекції.

Весь свій час Голубєв присвячував боротьбі з нечистю: видавав газету, організовував бойові дружини людей, виловлював і карав людиноподібних. Ходили легенди, що попри миршавість, був завзятим бійцем. Мав залізну хватку, вчіплювався у супротивника, як бульдог. Завжди прагнув вигравати.