Лазарус

— Уявіть — ні, сюди ніколи ніхто не заходить, окрім мене і Фріцика. Фріцик, до речі, лишався ще й після мене.

Олександр Петрович подивився на другий стіл. Там стояв «Ундервуд» із заправленим бланком рішень.

— Фріц Абрамович Розсоха — чорт-душолов нижчого порядку, — здивовано прокоментував Шкуро і ніби сам уперше помітив відсутність працівника.

Душоловами називали чортів, які виконували бажання людини в обмін на душу. Але кількасотлітній договір між людьми і чортами зв’язав душоловам руки. Потрапляючи на землю, вони були здатні хіба на дрібні магічні послуги. Мали сили не більше, ніж будь-яка відьма.

Керуючись миттєвою здогадкою, Тюрин усівся за стіл Фріцика. Сині руки театрально злетіли вгору. І вже наступної миті зарипіла гашетка, а на аркуші відбилися акуратні чорні рядки. Слідчий надрукував ще кілька фраз, вправно дістав документ і зіставив з підробленим рішенням. Глибока зморшка перерізала високе чоло.

Хай як намагався Топчій з-за плеча шефа роздивитися сторінки, йому не вдалося зрозуміти, що ж той шукає. Глафірія Павлівна ледь скосила очі і з подвійною силою застукотіла по клавішах.

— Ви добре знаєте Фріца Абрамовича? Де він мешкає?

Шкуро стенув плечима.

— Гадки не маю, — не підводячи очей, пхикнула Глафірія. — Не в моїх правилах знатися з чортами. Я надаю перевагу значно соліднішій публіці, — з надмірною погордою, як на просту друкарку, сказала жінка. — Але от гласний Фальдберг сюди до нього заходив. Кілька днів тому.

Тюрин нахилився до реєстраторки і вдихнув аромат. Він знову нагадав про Тамару. Очі Глафірії блиснули, вона кокетливо посміхнулася штучною, ніби завченою, посмішкою і схилилася до роботи.

*

— Захаре Васильовичу, а у вас уже таке траплялося? — на виході з кабінету запитав Тюрин. Шкуро здавався розгубленим, поглядав на порожнє місце і про щось думав.

— Не знаю, чи це має якийсь стосунок, але був один документ, що ніби виник сам собою. Покійний секретар управи по секрету розповідав, — неуважно проказав секретар.

Тюрин з Топчієм напружилися.

— Під час заворушень 1892-го, коли ніяк не могли нечисть погамувати, раптом знайшовся лист Офаніти Бека — останнього жерця змієпоклонців, автора пророцтва про пришестя Змія, і в цьому листі він від імені людиноподібних присягався на вірність людям. Цей лист став основою «Договору про чесність співжиття нечисті з людьми».

— У ньому йдеться про заборону використовувати чари у державних установах. І тепер у порушенні договору звинувачують гласних від нечисті. Але що в тому дивного? — досі не розумів Тюрин.

— Ви погано знаєте історію, — насупився Шкуро. — Офаніта ніколи не писав того листа. Він узагалі не міг писати. Після Хмельницького очолив військо нечисті. Його захопили у полон і обрубали руки. Але і ваші, і наші історики визнали справжність листа.

— Цей лист теж виник тут, у Думі? — запитав Тюрин.

— Ні, у музеї старожитностей. А що найдивніше, — Шкуро нахилився і поманив Тюрина пальцем, — коли я тільки прийшов, запросив листа до нас передати. Дурість несосвітенна — документ державної ваги зберігати у міському музеї. Так там не знайшли. Звідки прийшов, туди і пішов.

*

Надворі почало сутеніти. Вздовж Хрещатика розгорялися ліхтарі. На виході з Думи на Тюрина мало не наскочила одна з жовтобілетних дівиць. На її спині красувалася велика дірка, крізь яку виднілися оплетені квітами органи. Слідчий здригнувся, а Топчій тихенько заскавучав.

— Що ви там на машинці настукали, Олександре Петровичу? — проводжаючи поглядом мавку, запитав околодочний.

Тюрин дістав аркуш і простяг Топчію. Перед очима досі маячіла дірка на спині. «Невже тепер мені світять лише жінки з нечисті?» — подумав Тюрин і скривився.

Він згадав, як в останньому класі гімназії синок купця другої гільдії Васька Кунцев витягнув у батька десять рублів і несподівано покликав гульнути. Вони не дружили, але у Тюрина ніколи не було своїх грошей, тож він забув про обережність і погодився. Вони подалися у жовтобілетний район, Васька хитро посміхнувся і сказав, що для «нечистелюба» в нього особливий подарунок. Тюрина схопили і запхали до темної кімнати. У дальньому кутку спиною до дверей стояла дівчина. Довге чорне волосся сягало попереку. Почувши гостя, дівчина повільно скинула сорочку, оголила пружні сідниці й тонкі білі ноги, а потім зачерпнула рукою волосся, прибрала його — і через плече подивилася на клієнта, щоб оцінити ефект. Від лопаток і до попереку мала діру, крізь яку було видно нутрощі. Серце потворно пульсувало між ребрами. Але не це злякало Тюрина. У чорних очах мавки палала ненависть.

Тоді Тюрин учепився у двері і змусив себе так простояти не менше п’ятнадцяти хвилин. Потім вийшов і мовчки проминув товаришів. За місяць витягнув гроші з дядька і повторно навідався до закладу мадам Блюхер. Але вже до людини.

— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має ті самі права, що і будь-яка жива істота у славному місті Києві…» То ви просто передрукували несправжнє рішення? — розчаровано дочитав Топчій.