Лазарус

Тюрин вихопив у нього документ. Його не переставала дивувати змінна натура Топчія: то він вражав здогадливістю, то дратував безміром глупоти.

— Ось бачите? Хвостик у єр? Роззуйте очі, Парфентію Кіндратовичу, ось тут і тут? Однаково недодруковані. Нехороші цидулки вистукали на машинці чорта. Немає сумнівів. Треба їхати до Фріцика.

III

Як повідомили в управі, Фріц Абрамович Розсоха жив у пансіоні мадам Шломо в подільських нетрищах. Будинок досі нагадував про колишню респектабельність. Але тепер кам’яницю, наче забутий гриб, зусібіч підпирали дерев’яні бараки, де тулилися сотні незаможних людиноподібних.

За мірками околодку чорт розкошував — мешкав сам, ще й мав окремий вихід.

Ще на сходах Тюрин відчув ядучий запах сірки і наказав Топчію вибити двері.

Розпластане тіло Фріцика лежало в центрі пентаграми. На чолі, долонях і ратицях мерехтіли ще гарячі печаті вигнання. На зріст чорт був не більш як п’ять футів, акуратно підпиляні роги, низький лоб, густа лінія брів. Незадовго до смерті чорт старанно поголився, на підборідді ще біліли наліпки з газети.

— Класичний випадок вигнання з Луганського-Даля. «Записки про ритуальні вбивства» читали? — Тюрин нахилив до чорта гасницю. — Там описуються способи вбивств чортів різних рівнів. До речі, заборонене у Межі видання.

Парфентій невпевнено підтакнув, але перепитати не наважився.

— Хтось добре попрацював, щоб запроторити харцизяку назад до пекла. Стільки солі перевести! — вовкулака копнув лінію зірки.

— І добряче попрацював, поки звільнив місце для ритуалу, — Тюрин підняв лампу, щоб освітити кімнату.

Вздовж стін громадилися купи з минулорічними газетами, книжки без палітурок, коробки з надщербленим посудом, погнутими гвіздками, скинутими підковами. На гачку біля входу висіла побита міллю, вогка і смердюча шуба, під стелею, наче прапори затонулих кораблів, майоріло лахміття. Тюрин смутно здогадувався, що гора мотлоху біля груби правила чортові за ліжко, а дошка на подертому мишами мішку — за стіл.

— Шкуро казав, що Фріцик — чорт-душолов, а ця квартира нагадує склад чорта-лахмітника. Вам це не здається дивним?

Чорти-лахмітники спеціалізувалися на пошуку загублених речей, вважалися найменш шкідливими і найбільш безтолковими з чортів.

— Фріцик на когось чекав, — Топчій показав на звільнену від мотлоху стільницю. По центру стояв штоф хмелівки, два гранчаки і бляшанка з недопалками. Олександр Петрович розтер один і підніс до носа.

Навіть попри рейвах, було помітно, що тут щось шукали.

Раптом у них за спинами затріскотіло, наче вибухнув феєрверк, печаті вигнання спалахнули, Фріцик почорнів і розсипався на попіл.

— Сильне закляття, хай йому грець, — пробурмотів Топчій. На своєму віку він бачив чимало чортовбивств. Гаспидські створіння нижчого порядку постійно потрапляли в халепи. Прагнули видертися нагору. В гонитві за невинними душами йшли на авантюри. А що вбити їх не становило проблем, часто ставали жертвами тих, хто не бажав розраховуватися.

Тюрин кілька секунд витріщався на тінь на підлозі, а потім розвернувся до помічника.

— Переконаний, що ви знаєте, хто вміє встановлювати сеанс із чортами.

— Ясно що, — погодився вовкулака. — Треба до Солохи. Вона у цій справі найкраща.

*

Було зовсім темно, коли поліціянти вийшли на центральну площу розважального парку Шато-де-Флер. Навколо прогулювалися кияни з людей і нечисті. Херувими шукали закоханих. Промишляли слізливими мелодіями. Лише руб позбавляв пару від надокучливої присутності.

Намет пані Солохи світився усіма кольорами. Над входом висіла реклама: «Ворожіння на кулі, зустріч з духами померлих. Недорого». Топчій відгорнув завісу, і вони потрапили до різнокольорового лабіринту.

Всередині пахло сухим зіллям і нагрітою сонцем парусиною. За круглим столом здіймалися тілеса пані Солохи. Химерне світло від скляної кулі відбивалося на шістьох підборіддях, надаючи ропушій шкірі смарагдового відтінку. Чаклунка походила зі старовинного виду homoidea bufonidae, київських людожаб, і вважалася найкращою яснозорицею і медіумом у місті.

Будь-якому гаспиду, демону чи іншій пекельній істоті, що отримала дозвіл топтати ряст, було вільно жити як заманеться. Проте нагла смерть чи закінчення земного шляху змушували повертатися до обителі батька зла. І не всім це було до душі. Малі діти, недокінчені справи, неповернуті борги спонукали звертатися до пані Солохи.

— Руб — заложний мрець, два — людська душа, п’ять рублів — пекельне створіння, і ніяк менше, — Солоха розтулила товсту зелену долоню.

— Майте Бога в серці, мадам, а клепку в голові, ми ж люди казенні, а справа державна, — почав канючити Топчій. Солоха лише міцніше стисла великі масні губи.

— Три з полтиною — і справі кінець?

— П’ять рублів — пекельне створіння, — відрізала мадам і потерла пальцями.

Під незадоволене скавучання Парфентія Тюрин витяг банкноту і поклав на долоню. Паща Солохи розтягнулася у подобі задоволеної посмішки.

— Інтелігентну людину відразу видно, — прокумкала відьма. — Зараз побачите своє чортеня.