Лазарус

Солоха запалила жмутик смердючого бадилля, підсунула кулю й обійняла її слизькими пазуристими лапами. Від диму дерло в горлі. Слідчий ледве стримав кашель, з очей бризнули наглі сльози. Топчій смачно вилаявся. Під жирними пальцями Солохи замерехтіли вогники, збіглися у стійку цятку. Й ось уже на дні кулі з’явилася мініатюрна фігурка, що рушила назустріч. З кожним кроком вона росла. І збільшилася рівно настільки, щоб маленький, але цілком живий Фріцик переступив край кулі й розсівся на столі.

— Назви себе, дух пітьми, один з легіону, підданий батька брехні, той, хто тримає за руку самого Люципера.

— Фріц Абрамович Розсоха, — скромно привітався чортик. Його фігурою, наче віддзеркаленням у воді, пробилися хвилі.

Солоха розчаровано квакнула.

— Питайте, тільки швидко. Канал непевний, крізь нього так і норовить ще хтось пролізти. Безкоштовно.

Олександр Петрович розгублено заморгав. Ще ніколи доти йому не доводилося допитувати загублену жертву.

— Хто тебе вбив?

Фріцик сумно подивився, але не видав і звука.

— Хто замордував, тебе, чортяко? Відповідай, гаспиде, начальству? — голосно, як глухому, пригрозив Топчій. Чортик здивовано глянув на ропухо-жінку.

— Він вас не чує.

Солоха щось прошепотіла і потерла кулю.

— То робіть щось, мадам. Ми заплатили вам чесні гроші! — ощирився Топчій.

Відьма незадоволено зиркнула, додала зілля. Довгим рожевим язиком облизала губи, надула щоки і голосно сплюнула у вогнище. На масному чолі виступив піт.

— Маєте кілька хвилин.

Цього разу Тюрин зорієнтувався швидше. Схопив Парфентія за барки і повалив на підлогу. Потім тицьнув на чортика і жестами запитав.

— О, то все вона! — зрадів Фріцик, — бісова плямка-поцілунок. Зваблива, як пекельне сонце. Солодка, як молоко чортячої мами. Хіба я міг устояти? О її зрадливі вуста! Як просила, як молила! Фріцику, зроби, Фріцику, будеш мати мою душу. І я зробив. Я підібгав хвоста і пішов до Ідзя, хай і його забере Вельзевул. Ви знаєте Ідзя, це бісове поріддя? Довелося молити. Але він зробив і приніс те, що вона хотіла.

Фігуру чортика простромили гострі списи світла, голос почав слабшати, а тіло ставати прозорим.

— Швидше! Швидше! — підганяла Солоха.

— Хто такий Ідзьо? Де його шукати? — самими губами, в надії, що чорт зрозуміє, проказав Тюрин.

— Так, так! Ідзьо, — і далі торохкотів чорт. Голос зарипів, і вдалося тільки розібрати: «На неї не маю зла, на плямку-поцілунок. Так і передайте. Чека… пеклі». Сумні очі хитро блиснули.

— А документик? Кажи, асмодей пекельний, документик липовий — твоїх рук справа? — Топчій видер кулю з ропушиних лап і щосили затрусив.

Солоха незадоволено витріщилася на самоуправство околодочного. Нарешті клацнула пальцями і щось проплямкала. Магічне знаряддя, ніби щука з невода, вислизнуло, вдарила вовкулаку по лобі і плавно приземлилося на стіл. Топчій з’їхав на підлогу. Солоха навіть не глянула. Її увагу поглинув Тюрин. Від жаб’ячих зіниць ставало не по собі.

— А ви цікавий, здається, ще до мене прийдете, — Солоха щось йому простягнула.

— Дуже сумніваюся, — гаркнув Тюрин, допомагаючи вовкулаці підвестися, й аж тоді глянув на подарунок. Усередині маленького слоїка лежало кілька темно-брунатних зацукрованих грушок. Олександр Петрович ахнув. Це було справжнє сухе варення.

— Компенсація за неякісну послугу, — губи Солохи розтягнулися у широку ропушу посмішку. — Хтось наклав сильні печаті. Не хотів, щоб чорт заговорив.

*

— Що ми маємо? — стомлено проказав Тюрин. Вони розсілися на одній з лавочок у «Шато-де-Флер». Топчій позіхнув і щільніше загорнувся в кітель. Вечори дедалі більше нагадували про наближення осені. З кишені дістав соняшникове насіння і простягнув шефу.

— Ви ж макової росинки від рання у роті не мали, — вовкулака потрусив гостинцем. Олександр Петрович похитав головою, але жест Топчія його зворушив. А ще він з подивом усвідомив, що не відчуває ні слабкості, ні голоду. Нове тіло, здавалося, готове працювати цілодобово.

— Документи сфальсифікував чорт Фріцик, — провадив Тюрин. — Качур-Бачковська стверджує, що останнім з Фріциком спілкувався гласний Фальдберг. Це підтверджує версію Добриніна, що документи підробила нечисть. Але Фріцик мертвий. Злочину він не заперечує, щоправда, звинувачує якусь «плямку-поцілунок» і називає ім’я Ідзьо. Висновок, Парфентію Кіндратовичу?

— Треба шукати Ідзя, — зітхнув Топчій.

— Ваша правда, — погодився Тюрин. — От і беріться до справи, а я спробую дізнатися, що ж то за магія була використана для підробки документів. Здається мені, це куди більша загадка.

IV

Відживлення забрало ціле літо. Спершу Тюрин валявся, приєднаний до машини Гальванеску, потім учився ходити і говорити. Жив у доктора на Біологічній станції. Знову став багато читати. Тюрин змалечку любив книги, але життя у постійних роз’їздах дозволяло возити з собою хіба книжку Лазаруса.