Лазарус

Тюрин хотів дорікнути Топчію незнанням процедури, а потім згадав, що нелегальні перетворення розслідує Четвертий відділ. Упирі — потенційні революціонери, а тому їхнє «розмноження» контролює політична жандармерія.

— Для перетворення треба бажання і вміння, причому обох, — пояснив Олександр Петрович, — випадково не вийде. Хіба… Теофіл сам попросив? — Тюрин замислився. У його практиці траплялися випадки: людина зближувалася з упирем і загорялася бажанням стати такою самою. — А що ви про Теофіла дізналися? — запитав сищик.

— Він у залізничних бараках виріс, коло Протасового яру, — Топчій зневажливо сплюнув. — Там вічно люди з нечистю б’ються. Фомка Андрєєв, як його у миру звали, сирота, швидкий на розправу. Про таких говорять: «високий як лоза, дурний як коза, злий як дика кобила». Завжди першим у погромах був. А щодо «Двоголового орла» — не чув. Ви ж знаєте, які вони секретні, — кисло проказав вовкулака. Вже здогадався, яким буде наступне завдання шефа.

— То дізнайтеся!

Коло брами відживлений різко розвернувся. Кілька разів здавалося, що чув тупіт переслідувачів. Глуха темрява навколо світлих острівців від ліхтарів дихала спокоєм. Топчій безтурботно знизав плечима: мовляв, якого темного наброду не зустрінеш довкола міської лікарні.

V

Наступного дня сищик подався до Дальніх печер, щоб розпитати Марка Проклятого. Але завдання виловити кремезного могильника виявилося не з легких. Дужі руки, мовчазний характер, невтомність зробили його затребуваним по всій Лаврі. Там, де роботи було на артіль, Марко міг упоратися самотужки, ще й за безцінь.

— І нащо йому стільки грошви? — Тюрин розлігся на пригірку біля входу до печер в очікуванні на могильника. Жовтневе сонце дарувало останнє тепле проміння.

— Ясно нащо — на базарі тринькати, — моментально знайшовся вовкулака, що тут-таки засівав долівку лушпинням. — Нещодавно на Галицькому Проклятий усілякий непотріб згрібав: стрічки, дукачі на шворці, коралі. Хустку з великими квітами потяг. Може, яку молодицю за стінами улещує, га? — Топчій замислився, а за мить маленькі очі здивовано округлилися. — Але уявляю ту бабу! Мабуть, якась відьмища потворна пудів на сто. Меншу точно роздушить.

А Тюрин згадав жіночі голоси з торби Марка і подумав, що всі ченці у Дальньому монастирі мають свої таємниці. Дзвін на дерев’яній церковці пробив обідню. Самотній тривожний звук злякав ворон, що обсіли пагорби над печерами. Несподівано для Олександра Петровича Топчій розвернувся до храму, зняв шапку і поклав на груди розмашистого хреста, а потім дістав з пазухи медальйон і приклав до губ. На подив Тюрина, це знову був змійовик. Але вже срібний.

— Ви, мабуть, усім свічки ставите, Парфентію Кіндратовичу? — посміхнувся Тюрин. — І Єдиному Богу, і Змію?

— Часи зараз такі, — несподівано серйозно відповів вовкулака. Його очі дивно блиснули. — На Галицькому сьогодні при мені відьма-ворожка почала віщувати про прихід Змія. Очі закотила, з рота піна, сама аж зелена, кричить: «Року Божого 1914-го почнеться кінець часів, і повернеться Змій, і втопить Київ у крові».

— Кому-кому, а вам у таку дурню за посадою вірити не можна, — насварився Тюрин, але в душі похололо, між ребрами стисло і стало важко дихати. На щастя, на схилі показався Марко Проклятий, і Олександр Петрович зосередився на ньому.

Величезними ножищами Проклятий міряв землю, однією рукою тяг Іллю-стовпника, другою притримував пазуху, оберігаючи заховане. Тривога і страх читалися на широкому обличчі людиноподібного. Марко притулив стовпника біля входу і кинувся донизу.

Ілля так і стояв із заплющеними очима, коли і Тюрин пробіг повз. Вовкулака, як завжди, лишився охороняти вхід.

*

Здавалося, незрима гільйотина на вході обрізала все сонячне проміння. Печери вчавило в підлогу огромом землі і столітньою історією. Пахло перегорілим лоєм і ладаном. Лампадки мерехтіли, кидаючи на стіни злякані тіні. Святі урочисто лежали у нішах, про вмурованих у стіни свідчили скупі таблички чи вічка у кладці. Тюрин попрямував найширшим коридором. Проклятий так поспішав, що не помітив переслідувача. На якусь мить сищик злякався думки, що без сторонньої допомоги не зможе звідси вибратися. Лабіринт темних, схожих один на одного коридорів затягував. Нарешті показалося яскраво освітлене приміщення. З-за рогу з кімнати, де зберігалися мироточиві голови, прилинули мелодійні голоси.

«Невже Марко таки жінок протягнув?» — подумав Тюрин і обережно зазирнув до печери. Здоровань у сажень на зріст стояв навколішках перед відчиненою шафою і заливався гіркими сльозами. Понад кремезними плечима на сищика шкірилися голомозі голови у скляних ковпаках. Порожні очниці сліпо вдивлялися в темряву. Зараз вони спали. Лише на великі свята і величні події ділилися миром.