Лазарус

— Хто це тебе так? — запитав травник, вкриваючи груди сищика смердючим мастилом. По тілу розлилося приємне тепло.

— Люди одні. Що чорні шинелі носять.

Тюрин утупив недовірливий погляд у нові шви. Краї стягувала тонка міцна лозина. В деяких місцях ще виднілися зелені листочки.

— А оце не пустить у мене коріння?

— А хто ж його знає? — не підводячи голови, Захарій продовжував щось перетирати у ступці. — Кожна рослина душу має і сама до Бога говорить. Куди Він повелить, туди і тягнеться. Вподобає твоє тіло, зробить своїм. Але ти не бійся, — травник покосився на злякані очі Тюрина, — мертве і гниле лозинці не до пари.

Лицем травник і справді нагадував Іллю. Наче з дерева вирубані риси прикрашали яскраві бурштинові очі. Шкіру мав темну і гладку, як у молодого ясеня. На голові замість волосся стирчав тонкий вицвілий пух чортополоху. Гнучкими, схожими на живе коріння пальцями травник погладжував скручену лозину, яку приніс, щоб зашити сищика.

«Якийсь дивний вид», — подумав Тюрин про п’ятого людиноподібного.

— Що ж ти їм зробив, тим людям у шинелях? — травник мастив смердючим мастилом нові шви, і сищик відчував приємне тепло на тілі.

Чорносотенці мали багато підстав перерахувати йому ребра. Могли дізналися, що в Лаврі, й вирішити помститися за наругу над батьком Голубєва. Хай як волів Скалонне поховати кінці у воду, справа про чарівні документи у Думі наробила галасу. В салонах ближче до вечора шепотіли загадку: «Що об’єднує професора Голубєва і гласного Добриніна?» — і неодмінно реготали з відповіді: «Женя-поцілунок», або просто «Поцілунок». Професор був батьком голови «Двоголового орла», гласний — засновником товариства, тож чорносотенці гострили зуб на Тюрина.

Але Олександр Петрович підозрював, що напад був пов’язаний з Теофілом. Тепер сищик не мав сумніву, що той шукав скарб Василя-пісника для чорносотенців. Але досі не мав відповіді, що ж з ним сталося по смерті.

— Скажи, Захарію, ти ж Теофіла лікував, чи не було у нього на тілі дивних малюнків?

Члени «Двоголового орла» показували приналежність до організації татуюванням.

— Люди люблять шкіру псувати, — незадоволено прохрипів травник. — З живих дерев кору луплять. З тварин здирають. Був якийсь знак, вибитий чорнилом, — монах умочив вузлуватого пальця у мазь і повторив на столі малюнок, який побачив на тілі Теофіла.

Сищик поспішно вдягався, нові думки обсіли голову. Захарій бачив на тілі Теофіла букву «о» з двома закарлючками по боках і з запечатаною в неї «д» — беззаперечний символ «Двоголового орла».

— Братія каже, Теофіл перед смертю хворів. Чи не було чогось дивного у тій хворі?

Новонароджений упир у перші три дні після перетворення дуже мучиться: спливає кров’ю, іншими рідинами тіла, його корчить і лихоманить, він розгублений і не має спогадів, а тому страшенно небезпечний.

— Чого розпитуєш, брате? — незадоволено прорипів травник.

— Як же? Я у Теофіла келії живу, раптом і на мене та хороба перейде? — збрехав Тюрин.

Захарій подивився на сищика, поклав йому на груди руку, схожу на всохлу гілку, і, ніби заклинання, проспівав:

— Нехай життя завжди перемагає.

Кілька секунд потримав долоню там, де мало би битися серце, і скривився.

— Твоє тіло, брате, ні смерть, ні життя не бере, тож не бійся. А Теофіл застудився у сирих печерах. Було чого туди ходити, — буркнув травник і стукнув товкачем у ступці.

— Марко каже, що бачив на тілі у небіжчика дивні плями, ніби коросту, — не вгавав сищик, — то хіба від застуди таке буває?

— Не кажи при мені того, бо здобудеш славу безбожника. То святі рани! — очі Захарія спалахнули, ніби бурштин, крізь який сяє сонце. — Він Богом позначений!

«Ну хоч один справді вірує», — подумав Тюрин і вже у дверях зіштовхнувся з захеканим Назарієм. За ним пролізла руда макітра Топчія.

— Ви живі, шефе… брате Олександре? — проскиглив околодочний.

— Прикликає намісник! Терміново! — на одному подиху протарабанив молодий чернець. — А ви, брате Захарію, уклінно прошу, навідайте Протасія. Зовсім йому зле, — застогнав Назарій до травника.

*

Дорогою молодий чернець тільки й говорив, що про названого брата, повсякчас квапив і мало не розплакався, коли сищик намірився поговорити з Топчієм. Протасій захворів раптово. Заснув звечора, а вже сьогодні не зміг поворухнути кінцівками, ніби кров зупинилася у жилах. Недуга названого брата вибила з колії довгоносого ченця, навіть не поцікавився, хто це так пройшовся ребрами брата Олександра. Якнайшвидше хотів розв’язатися з дорученням і повернутися до Протасія.

Терміновий виклик до архімандрита не віщував доброго, а надто після «приємної» зустрічі з чорносотенцями.

— Теофіл був членом «Двоголового орла», — обдаючи часниковим духом, у саме вухо прошепотів Парфентій. «Обідав, бузувір, поки мені чорносотенці боки м’яли», — про себе обурився Тюрин, але вже не мав часу на з’ясування стосунків. — Поцупив гроші з каси, то його і нагнали.