Лазарус

Марко щось простягав невідомим жінкам, що якимось дивом ховалися між головами на полицях. Тюрин зробив ще один нечутний крок і побачив у вузлуватих долонях прикраси. З цікавістю витягнув шию і не помітив, як краєм ряси зачепив позолочене панікадило, що зі страшним гуркотом гепнулося на підлогу. Наступної миті все змішалося. Ніби дикий звір наскочив на Тюрина, величезні пальці вп’ялися у горло. Над лицем нависли палючі жаринки очей. Аби не дивовижна живучість і сила, отримані разом з відживленням, хребет сищика розлетівся б, як тонка склянка. Тюрин щосили вчепився у клешню. Ноги бовталися у повітрі. Голова була готова відвалитися. Тюрин малодушно подумав, що доведеться продовжити існування у двох половинах, бо ж тут його доктор Гальванеску точно не знайде, щоб знову зібрати.

— Годі, ти, йолопе проклятущий! Бузувір! А бодай моє черево тебе не родило. І як такого дурня тільки земля носить. Цур тобі й пек! Відпусти синюшного! Бач, зараз очі виваляться, — наказав суворий старечий голос.

Миттєва зміна відбулася з Марком Проклятим. Раптом зіщулився, здрібнів. Риси розгладилися, а хватка ослабла. Він обережно поставив сищика на підлогу і навіть, як малій дитині, обсмикнув рясу.

— Ану вибачайся перед чорноризцем, підла душа. Душогуб! — кричав той-таки голос.

— Мамо, а хай-но він його покаже. Мабуть, спеціально комедію розігрує, аби тільки мені кульчики не купляти, — капризно попросив інший.

Могильник ще більше похилився, ніби під вагою страшної провини, і ступив крок назад, пропускаючи Тюрина до шафи. Сищик з цікавістю вийшов наперед і вкляк від подиву. На середній полиці, між голими черепами, покоїлися дві живі жіночі голови. На кільці чорного, як смола, волосся посміхалася молода і гарненька, поруч супила брови сивокоса.

— О, то це один з нечисті. Новенький. Нічого з лиця, — заторочила молодша.

— То, може, Маркові хоч перед братом соромно стане. Хай синюшний подивиться, як наш бугай з рідні збиткується, — стара лише глянула на Тюрина. Її очі ще дуже запалали у бік сина. — Ти чого сестрі кульчики не приніс? А мені? Хіба то хустка? Хіба я заслуговую на таке дрантя? А бодай я очі заплющила і не бачила! — голосила стара.

З кожним словом голова велета схилялася дедалі нижче. Велике тіло обм’якло, і здавалося, він от-от з риданнями зариється у долоні. Тюрин не став вислуховувати, що прикличе зла жінка. Він обережно зачинив дверцята. Потім схопив очманілого Марка за рукав і потягнув коридором. Відпустив, коли зупинилися у невеличкій келії. Боявся, що той знову кинеться з кулаками, але Проклятий лише розгублено вибалушив очі.

— Ти їм лише раз голови зніс, а вони тепер цілу вічність допікають, — спробував заспокоїти Тюрин, згадуючи книгу Стороженка. За нею, Марко мусив носити з собою торбу з відрубаними головами жертв, поки вони самі не захочуть іншого. — Сказано-бо: жінки — бісове насіння.

— Мій то гріх! — нарешті поворухнувся Марко. — Сховав тут. Думав, і мені спокійніше, і їхні душі мир обрящуть. А воно он як.

— Але ти добре вчинив. Святе місце. Навіть мертві воскресають.

— Ти про Теофіла? Якщо він так смерть знехтував, то мені шкода. Тут би хоч раз умерти, — тяжко зітхнув Проклятий, аж мало не задув каганець над образами. Кожне слово вимовляв важко, ніби штовхав вагонетку заіржавілою колією. — Але Теофіл прокинувся зміненим і відразу кудись подався, ніби тільки для того і встав.

У темряві щось зашаруділо. Земля тріснула й осипалася сухою цівкою. Тюрин подумав, що навіть удвох з Марком Проклятим не хотів би зустрітися з новооберненим упирем. У перші тижні вони майже дикі.

— Ти кажеш, прокинувся зміненим. Що ж змінилося у тілі нашого брата Теофіла? — запитав Тюрин.

— Пахнув гарно, знаки мав… — перераховував Проклятий і ніби по-новому проживав мить. — А може, таки справді воскрес, а я малодушний? — Марко розвернув до Тюрина перемащене у бруд лице. Очі наївно палали.

— Знаки? Про які знаки ти говориш? — перепитав заскочений Олександр Петрович. Думав про те, що першим бажання новонароджених десмодусів, позбавлених пам’яті й ошелешених новими відчуттями, є кров. Може, її і кинувся шукати Теофіл? — Стигмати?

— Плями темні, тверді. Може, і стиг-ма-ти, — покрутив у роті незвичне слово Марко і радісно схопився. — Може, через ці стиг-ма-ти і стіни ходять?

Ніби на підтвердження слів Проклятого, у ґрунті знову щось тріснуло.

— Таке і раніше бувало, як хто з братів помирав. Але зараз просто дуже печери нервують.

Проклятий провів вузлуватою рукою по стіні. Павутиння тріщин зі скрипом розбіглося під його пальцями, ніби спричинене дотиком.

— Кажуть, Теофіл скарб шукав? — запитав Олександр Петрович.

— Шукав, — з легкістю погодився велет. — Василь-пісник пожартував, що треба у древо-келії рити. То Теофіл, наївна душа, і повірив.

— А чому ти вважаєш, що упир пожартував? — Тюрина здивувала впевненість Проклятого.

— Сам побачиш, — загадково сказав Марко і знаком показав йти слідом.

*