Лазарус

— Приворотне? Ні! — відповів Топчій. — Доктор сказав… зараз, я записав, — околодочний витягнув папірець, де кривими дитячими літерами було виведено: «Схоже на розумну рослину», — і ще сказав… Ага, — околодочний з труднощами розібрав власні закарлюки, — йому треба ще час на «пророщування». Порадив подивитися у лаврській бібліотеці. Ось, — помічник розвернув до Тюрина папірець.

Сищик вилаявся. Рукою Гальванеску була написана назва якоїсь книжки.

*

Старий, схожий на крота чернець-бібліотекар довго тер здивовані очі, коли Тюрин з’явився на порозі. Зі свого спорохнявілого сховку рідко бачив людиноподібних, а тим більше відчиняв на їхнє прохання рипучі перехняблені двері. Книжки про нечисть зберігалися глибоко під землею, в окремому вогкому льосі. Фоліанти сиріли, вкривалися цвіллю на тісних і зчорнілих від часу стелажах. Ця частина бібліотеки не користувалася попитом у братії. А може, навмисно розміщувалася під сімома замками, подалі від цікавих очей, бо Тюрин зустрів на полицях назви давно забутих або суворо заборонених книжок. Деякі бачив і в батьківській книгозбірні.

Бібліотекар сторожко стежив за кожним рухом і поглядом синьопикого ченця.

Книга, що її порадив Гальванеску, як і очікував Тюрин, виявилася цілковито нікчемною. Замість очікуваної біологічної енциклопедії, це була збірка давніх легенд з життя людорослин. Олександр Петрович розчаровано гортав сторінки, поливаючи доктора ледь чутними прокльонами. Вперше з часу відживлення відчув утому. До звичного болю у грудях приєднався свербіж. Страшенно хотілося пити.

— Якщо вас цікавить богодрево, то краще почитайте Фокла, — прошепотів бібліотекар і затулив рота рукавом, ніби злякався власного голосу.

— Нечасто у вас тут гості? — Тюрин відчув, що господаря сховища розпирає цікавість, а надто жаль до давно забутих книжок.

— Книги лише пристановище думок, а мусять страждати за те, що вклали в них інші, — сумно зітхнув чоловічок. У його руках невідомо звідки з’явився старовинний фоліант, обтягнутий шкірою. Бібліотекар лагідно погладив палітурку й обережно підсунув Тюрину.

«Пристановище людської глупоти», Ієромонім Фокл, — прочитав сищик і перегорнув кілька сторінок. Тут переповідалася легенда про могутні дерева, що росли на печерських пагорбах. Фокл називав їх castanea sapiens, або ж розумні каштани. «Це були істинно київські дерева: розлогі й могутні. А не те, що ми зараз називаємо каштанами», — хтось написав на берегах.

«Величне богодрево — володар castanea sapiens — щовесни благословляло життя на дніпрових кручах, і всякий дрібний звір вільно плодився у його гілках». Що далі читав сищик, то більше сум’яття вносив запис Фокла у його думки. Вже знав, чим завершиться казка.

«Радісне життя розумних дерев закінчилося з приходом імператора Візантії. Вогнем і мечем знищив він місто за те, що його дружина — змієнога Апі, остання з роду царів нечисті — потай від нього народила у Києві сина. Його сина».

А потім прийшов Змій. Богодрево, як і інші старі боги, присягнуло новому істинному царю нечисті — сину візантійського імператора і змієногої князівни — Обадії-Змію. «В надії на захист і нове панування, на знак вірності, принесли Змію свої дари… „Нехай життя завжди перемагає“, — промовило богодрево». У Тюрина закололо під серцем. Він пригадав легенду про дари Змію з книги Лазаруса. Подарунок богодрева був одним з тих, що змінив тіло Обадії, зробив його непереможним, а по смерті «повернувся тому, хто дарував».

«Коли Змія не стало, люди знищили і богодрево», — писав Фокл.

«Хоча й досі знаходяться сміливці, які шукають забутого бога. Мріють прийняти в черево дари божественних каштанів, щоб стали подібними до розумних дерев або ж потравою для могутнього коріння», — прочитав Тюрин коментар на берегах, й у грудях ще дужче запекло. Знав кожну закарлючку. Змалечку пам’ятав простуватий, але вишуканий почерк. Книгу Фокла читав батько.

Ще хвильку Олександр Петрович дивився на запис, ніби той міг розказати, коли і за яких обставин до забутої лаврської бібліотеки приходив батько. На інших сторінках зображалися жахливі старовинні ритуали. Усюди були батькові позначки. Але справа не чекала.

Поруч з легендою про розумні дерева художник намалював істоту — викапаного Іллю-стовпника, а ще через сторінку сищик знайшов малюнок зерняти каштана, такого, як передав Гальванеску.

— Хто ще брав цю книгу?

Книжник тільки-но задрімав і ще не вийшов з чарівного сну про ідеально впорядковану книгозбірню.

— Здається, десь є записи… — по-дитячому кулаком потер очі. — Але я і так скажу. Чернець з вашого монастиря. Здається, Теофілом називався. Шукав відомості про древо-келію, то я йому і порадив…

— А до нього? — прорипів Тюрин.