Лазарус

— А до нього, — бібліотекар дістав з полиць громіздку бухгалтерську книгу, здув порохи й обережно розгорнув, — а до нього… Але то давно було. Років п’ятдесят минуло. Кажу ж, у мене все записано, — його обличчя задоволено просяяло. — Ось, є! Травник. Він тоді більш до людини подібний був. Усе мріяв древо-келію віднайти. То він її вирив. А ви хіба не знали? — здивувався бібліотекар. — Доти ж тільки легенди ходили.

Але Тюрин його вже не чув. У голові пульсувало: «Він тоді більш до людини подібний був». А ще слова Захарія, сказані, коли той його лікував. Слова з легенди про дари Змію: «Нехай життя завжди перемагає». Травник перетворився вже тут — у монастирі. Сищик розвернувся на п’ятках, зробив крок і, ніби притягнутий останньою надією, знов обернувся до ченця.

— А до нього? У вас записано, хто і коли її брав?

Бібліотекар здивовано глипнув.

— То ще за мого попередника було. Треба в інших реєстрах дивитися. Але я гляну!..

Останні слова розбилися об спину відживленого. Він щодуху побіг до Дальнього монастиря. Топчій незадоволено заскавучав. Він якраз солодко дрімав у кущах коло бібліотеки.

IX

Незважаючи на глупу ніч, у келії Протасія горіли яскраві вогні. Невтішний Назарій палив над другом десятки свічок і не зразу звернув увагу на опівнічного гостя.

— Відійшов мій друг коханий, — обличчя молодого ченця блищало від сліз. — Тільки-но.

Тюрин безцеремонно відкинув запинало з обличчя Протасія і наблизив ліхтар.

— Що ти робиш? Май жаль, облиш його! — Назарій з відчаєм кинувся на сищика. Той одним порухом, немов кошеня, схопив ченця за комір, відкинув в інший бік і знову нахилився до померлого. Топчій перехопив юнака з рук шефа і міцно притис до стіни, аж хлопець ледве дихав.

Як і очікував Олександр Петрович, на сірому обличчі Протасія проступили темні плями. Тіло задубіло і теж вкрилося жорсткими деревоподібними наростами. Шкіра випромінювала ледь помітний солодко-пряний аромат.

— Він перетворюється на дерево.

— Брешеш! — простогнав Назарій і відчайдушно забився в лещатах Парфентія.

— Сам поглянь.

Тюрин махнув помічнику. Той ослабив хватку, і чернець миттєво опинився біля тіла Протасія. Майже впав на друга, прагнучи і роздивитися, і накрити собою. Відкриття заскочило і його.

— Що це таке? — вирячився Назарій. — Знаки, як і у Теофіла. Він… він повстане? Як і Теофіл, повернеться? — він звернув палючий погляд на Тюрина.

— Зможеш хіба бовванчика дерев’яного з нього вистругати для плотських утіх, — зло посміхнувся Тюрин.

Гарне обличчя ченця залилося фарбою. Він знову схопив руку друга і сміливо задер підборіддя.

— А нехай вас не обходить… Він чистий був… Я братньою любов’ю…

— Мені немає діла до… Кажи, що в травника брав?

— Ви думаєте, то через те?

— Дурню! Ти ж власноруч його на дерево перетворив.

— Я… я не знав! От тобі хрест! Захарій казав, що то приворот. Щоб Протасій серце мені віддав. Не зна-а-ав я! — Назарій упав на задубілі груди названого брата.

— Що за те від тебе просив?

Чернець зайшовся страшним плачем. За стогонами тільки й вдалося, що розібрати: «Дрібне. Келію Теофіла вимазати. Стовпника принести». Скільки не погрожував Топчій, нічого більше Назарій не сказав.

— Де ж того травника шукати? — вже надворі почухав потилицю околодочний.

— Ясно де, Парфентію Кіндратовичу! У Древо-келії. Ця потвора, мабуть, уже і стовпника дереву згодувала.

Поліціянти з усіх ніг кинулися до печер. Здавалося, могутні подихи здіймають земляні груди — так гудів ґрунт під ногами. Давнє богодрево пробуджувалося до життя. Кричало і прагнуло волі. Хотіло помститися за століття наруги. Кожен рик зневаженого Бога відлунював страшним болем у грудях Тюрина. Стіни тріскалися й обсипалися, кругом валялися вивернуті раки, стогнали мощі, у дикому танці кружляли лампадки. Коридорами звивалися і дерлися пагони могутнього коріння. Ні, це не милосердний Бог Нового Завіту, і навіть не караюча лють Старого, це сліпа і безжальна сила життя розривала давні печери. І ніяке то не божество, а лише тупа і могутня рослина, що понад усе прагнула вижити.

Збентежений Марко ледве встигав прибирати ноги. Він уже витягнув голови матері й сестри і тепер намагався порятувати решту.

— Сокири маєш? — на все горло заволав Тюрин і для вірності потрусив закляклого велета.

Сокира дісталася лише Олександру Петровичу, Марко випростав перед собою гостру лопату, Топчій десь знайшов кухонний сікач. Молоді пагони, як руки кощів з могил, лізли зусібіч. Пробивали дорогу крізь стіни, перекидали трухляві гроби й оголяли кістяки.

Один з коренів непомітно ухопив вовкулаку за ногу, і якби не Марко, затягнув би під землю. Пильнуючи на кожному кроці, відбиваючись від атак дерева, вони важко прорубували дорогу до древо-келії, розтяте коріння пищало і спливало темно-бурим соком. Лише надзвичайна сила людиноподібних дозволила дістатися до суцільного зміїного кубла. Нутром Тюрин відчув поклик древа, обіцянку вічного життя, енергію самої природи.

«Змій обіцяв! — кричало древо у голові. — Дар — запорука! Він у тобі! Виконай! Дай жити! Змій обіцяв! Дай жити!»