Лазарус

— Але ж, Олександре Петровичу, отець родний, — Святоша, попри миршаву статуру, мав гучний церковний бас і, як під час служби, тягнув букву «о». — Це ж блюзнірство. Недруги Содом і Гоморру тут чинять. Я вівтар перейняв рівно шість місяців тому. У травні, крім темного біля вікна, інших янголят не було. А потім повилазили. У серпні — отой правий, що лукаво дивиться, у вересні — рябий. А потім ще троє. Я їх вапном, а вони тільки зуби скалять. Я їх шкребком, а вони ясніють. І от уже п’ятеро мені в очі плюють, і нічого їх, гаспидів, не бере!

— То чого ви хочете від мене? — розсердився поліціянт, хоч і зауважив, що херувими почали з’являтися на стінах тоді, коли і він приїхав до Києва. — Щоб я церковні фрески до буцегарні запроторив? За самовільне проявлення?

Святоша кілька місяців оббивав пороги відділку. Божився, що однієї ночі бачив, як херувими самі зі стін вилазили. Дійшов до найвищих чинів. Навіть Вишиєвський, попри кощів та інші завдання, попросив зазирнути до Стрітенської.

— І подивіться, голубе сизий, яке мракобісся у тих ликах нечистих! — далі гугнявив Святоша.

Тюрин примружився. Херувими пашіли завзяттям. Здавалося, вже накрутили паперу, щоб плюнути в панотця, коли той відвернеться. Але, крім босяцького рум’янцю й розпатланого волосся, нічого дивного не помітив.

— Як же ж? А крила, ви на крила-бо погляньте. Срамота!

Сищик уважніше придивився до форми крил, на яких покоїлися безтілесні голови херувимів. Те, що сприйняв за вигини пір’їн, виявилося звивинами довгастих тулубів. Лики літали у хмарах зміїних тіл.

— Змії?

— Гаспиди проклятущі, — затаврував Святоша. — Кажу ж, нечисті змієпоклонці руку доклали. Віддавна на наш храм зазіхають. Вважають «зміїними місцями». Мракобісся усіляке чинять.

— Як це віддавна? — скептично запитав Тюрин. Останні місяці, слідом за батьком, шукав капища і зрозумів, що «зміїними» в Києві називали будь-які місця з дурною славою.

Побудував, приміром, чорт-аптекар особняк на Бібіковському, а перекриття не витримали. Раз — звільнив підрядників, удруге — почав шукати серед своїх, чортів, відьом водити, щоб пристріт зняли. А як утретє впали, плюнув і розтер: місце змієве, немає чого і намагатися. Олександр Петрович радив перевірити якість матеріалів чи найближчого конкурента, але хто слухатиме, коли під будинком вхід до «підземного царства Змія».

— А отак, — прошепотів Святоша. — Років двадцять тому, ще задовго до мене, пробралися до церкви якісь чоловіки, а зранку їх знайшли мертвими. Ритуал тут чинили. Змієпоклонці, точно вам кажу.

— Дорослі чоловіки?

— Так, — здивувався питанню Святоша. — Але я того не бачив, мені лише розказували.

Згадка про ритуал викликала у пам’яті Тюрина малюнок з книги Фокла, що він знайшов у Лаврі. Там описувався спосіб отримати від Апі бажане: кров жертви мала бути розлита на «зміїному місці». Батько дописав коментар: «Це має бути хлопчик… Залишилося визначитися з місцем».

— Драбину тягніть, — досі без особливого ентузіазму наказав поліціянт. Іноді йому здавалося, що він шукає зв’язок там, де його немає.

Вже за кілька хвилин, балансуючи на найвищій щаблині, Тюрин роздивився незрозумілий значок на лобі в одного з херувимів.

— Бачите, «К», «1», а оцей гачок, напевно «Г». Що б це могло значити?

Святоша красномовно посміхнувся: мовляв, він попереджав про чортівню.

Наступні півгодини отець тішився довгоочікуваною увагою влади. Прискочив Топчій і розвів бурхливу діяльність. Останніми днями він займався знищенням кощів, тож завдання шефа було перепочинком.

Вовкулака привів штатного фотографа поліції мосьє Корнюша, забракував драбину й організував козли. І тут ініціативність околодочного зустріла перепону — страх фотографа перед непевною конструкцією.

— Як ви собі це уявляєте, мосьє Парфентій? — сварився Корнюш, — щоб я з дорогою технікою заліз на оце? А якщо іконограф упаде чи шановного гомункулуса вхопить переляк? Хто відповідатиме?

— Та шляк трафить вашого мунгокулуса, — не здавався вовкулака, жодна демонстрація не могла його переконати, що всередині фотоапарата сидить маленький людиноподібний, який малює точні картинки. — Дивіться, я оце лізу і нічого мені не буде.

Топчій видерся на верхню сходинку і демонстративно тупнув. Козли здригнулися хистким тілом, околодочний загойдався і щосили приклався головою об усміхнену пику херувима.

— Щоб тебе побило, потемнило на путі, на дорозі й куди ти повернешся лицем своїм! Щоб тебе родимець побив і спотикач напав! — пригрозив кулаком Топчій мальованому хлопчику. — І чого ми цих бісових гімназистів роздивляємося, ще й фотографувати хотіли! Забагато честі! Штани зняти й різкою, та на гречку, щоб знали, як порядних людей конфузити.

— Що ви сказали, Парфентію Кіндратовичу? — припинив сміятися відживлений.

— Змієпоклонці стіни споганили? Ага, паштетники, щоб їх скрутило! — не вгавав околодочний.

— Чому ви назвали їх гімназистами?

— Ясно чому! — вовкулака зліз на землю і зло глипнув на фотографа, ніби той його вдарив. — «К1Г» — Київська перша гімназія. Такий значок паштетники на кокардах носять. На лобах у херувимів ще ледь помітні гілки лаврового листя.