Лазарус

— О, це так, — Василина підібрала поділ пальта, і вони почали підійматися сходинками. — Як же він нервувався, коли після Лаври, де у вас у грудях проросло те огидне зерно, вас привезли до Олександрівської. Буквально викинув з операційної Вацлава, хоча той уже почав процедуру.

— Вацлав — це упир, що вічно чатує біля вашого кабінету? — Олександр Петрович спохмурнів. Згадав розповідь про стосунки Василини з пацієнтом десмодусом.

— Ви даремно, він чудовий лікар, — безтурботно посміхнулася жінка. — І, до речі, я дещо для вас знайшла. Щодо вашого батька. У 1905-му згоріли всі архіви, але мені вдалося добути записи тодішнього хірурга Олександрівської — Лятошенка. Він потім викладав… Одним словом, ваш батько потрапив до Олександрівської лікарні вже при смерті. Був без тями. За висновками Лятошенка, йому зробили невдалу операцію. Пішов сепсис, і Петро Тюрин помер.

— Яку операцію? — аж зупинився Тюрин.

— У картці не вказано. Ба більше, на думку Лятошенка, в операції не було потреби. Йому просто відкрили грудну порожнину, а потім зашили, ніби експериментував студент. На жаль, більше дізнатися не вдалося. Лятошенко помер минулої зими, — з прикрістю додала Василина.

— А як він дізнався, кого лікує? Батько ж був без пам’яті? І звідки його привезли? Чому не повідомили поліцію? — сипав запитаннями Олександр Петрович. Його очі гарячково палали. Василина, заскочена бурхливою реакцією, відступила на крок.

— Лятошенко описав пацієнта — близько шістдесяти років, волосся русяве…

— Це міг бути хто завгодно! — нетерпляче заперечив Тюрин.

— Так, але Лятошенко написав, що на лівій щоці чоловік мав шрам. Ви мені розповідали про цю ваду батька. Власне, так я його і знайшла. Ви не уявляєте, скільки зусиль я витратила на пошук цих записів…

«Тобто Лятошенко не знав, кого оглядає. Отже, про смерть батька в маєток повідомив хтось інший. Можливо, той, хто його і вбив», — подумав Тюрин, сухо кивнув жінці й потягнув важкі двері. Він не просив її шукати, ба більше, почувався зрадженим, ніби вона без дозволу викинула на світ ганебну сторінку його життя.

Василина здивовано завмерла, кілька секунд про щось думала, роздивляючись обличчя Тюрина. В її очах з’явилося співчуття. І це ще більше роздратувало поліціянта. Зрештою Василина зітхнула і переступила поріг.

Музей здавався занедбаним, було холодно і вогко. Василина зняла шапку, потрусила волоссям.

— Доктор Фердинанд Перетц — мій давній друг. Знавець мертвих мов, дослідник фольклору і міфології людиноподібних, — мовила Василина і кивнула на коридор за центральними сходами.

Тюрин уже ходив цим шляхом, коли зустрічався зі Степаном Голубєвим, але кабінет Перетца, здавалося, містився під сусідньою вулицею — так довго вони йшли низьким коридором, запорошеним і заплетеним павутинням.

Нарешті Василина штовхнула рипучі двері. Табличка сповіщала, що вони дісталися кімнати з дивною назвою: «Місця зберігання предметів з міфів і легенд людиноподібних». Більшість речей стояла під простирадлами. Найвищі купи громадилися коло входу, ніби предмети залишали там, де відвантажували, не маючи потреби і бажання тягти углиб. Вузенька стежка через кучугури старожитностей тяглася до імпровізованого кабінету Перетца під протилежною стіною.

Дослідник фольклору і міфології нечисті був невисоким огрядним блондином з ексцентрично підкрученими вусиками, мав не більше п’ятдесятьох і, як здалося Тюрину, користувався рум’янами і чорнив брови. Перетц помахав гостям щіточкою, попросив зачекати і повернувся до розчищання нового експонату.

Тюрин роззирнувся. З темряви навис шестифутовий дерев’яний бовван, зроблений з переплетених гілок. З кожної дивилося огидне перекошене обличчя.

— Дайте вгадаю, ідол богодрева, — сищик кивнув на статую.

— Знайшли у Дніпрі, — чомусь прошепотіла Айвс. — А це чаша Джерела, — показала на величезну кам’яну тумбу з видовбаною серединою. Тумбу оперізували примітивні картинки, нашкрябані дитиною чи не придатними для малювання пальцями. «Мальовидло водяника», — подумав Тюрин, роздивляючись піктографічну історію про те, як божество водяників король джерел подарував Змію «священну рибу».

Доктор забрав щіточку, відійшов на крок і замилувався новим експонатом. Це були дві кам’яні плити з вибитими малюнками.

Одна фіксувала сцену, як Змій приймав подарунки від видів. Тюрин уперше бачив легендарного царя нечисті. Обадія, ще як людина з довгим волоссям і в тозі, простягав руки назустріч рибі, зерну і скриньці з народом букв.

— Шиферний рельєф. Нещодавно вирили у Лаврі, — пояснив Перетц. — У мене є всі підстави стверджувати, що йому понад тисячу років, — очі доктора самовдоволено сяяли, він дивився ніби крізь Тюрина, витаючи у своїх чарівних мріях. — Бачите, над Обадією і дарами вже здіймається величезний гад з трьома головами. Це символ перетворення. Після прийняття дарів Змій став непереможним Великим Воїном і царем нечисті.

— А оце зображення у самому низу, схоже на яблуко. Що воно символізує? — Тюрин нахилився до плити.