Лексикон націоналіста та інші есеї

На жаль, це правда. На сві­ті є що­найменше 13 ре­жи­мів, значно брута­льні­ших і кри­ваві­ших за яну­ча­рі­вський. Сьо­годні, однак, украї­нцям про­ти­стоїть ре­жим пу­ті­нський — не­зрівнян­но си­льні­ший, ци­ні­чні­ший і без­соро­мні­ший. І всі бала­ч­ки про три­над­цять інших місць на пла­неті, де си­туа­ція ще гі­рша, звучать так само ци­ні­чно й без­від­повід­ально, як і що­ден­ні заяви європейських чи­новни­ків про їхню «глибоку стурбованість» чергови­ми провока­ці­я­ми російських спец­сил. Пі­дозрюю, що і в три­над­ця­ти інших місцях поза Украї­ною вони заявля­ють докла­дно те саме.

бе­ре­зень 2014

Правий марш

1.

Кі­лька років то­му я вздрів своє фо­то на об­кла­ди­нці не надто популя­рно­го, але добре ілюстровано­го ти­ж­неви­ка — в товари­стві Гру­ше­всько­го, Вин­ни­че­нка та ще пів дю­жи­ни менш заслу­же­них, про­те не менш знаних украї­нських інтелектуа­лів. Неви­багли­вий фо­то­монтаж слу­гу­вав ілюстра­ці­єю до стат­ті під промови­стою на­звою — «Провід­ни­ки украї­нських поразок».

За всі­єї своєї ме­га­ло­манії, му­шу ви­знати, що та на­зва бу­ла значним пере­більше­н­ням. То­му що навіть із пів­дю­жи­ною зло­вми­сни­ків, пред­ставле­них на об­кла­ди­нці, я б не зміг за­провадити Украї­ну в ту ді­ру, у яку її за­провади­ли на той час спільни­ми зуси­л­ля­ми на­ші державо­творці. При­чи­ни «поразок», на жаль, бу­ли значно глиб­ши­ми, а «творців» бу­ло не­зрівнян­но більше, ніж на це натя­кала не надто вправно від­фо­то­шо­пле­на фо­то­графія.

В її ори­гінальній версії поряд із Гру­ше­вським та Вин­ни­ченком си­діли й стоя­ли їхні сорат­ни­ки, провід­ни­ки недов­гові­чної Украї­нської Народної Респу­блі­ки. На їхніх місцях те­пер красували­ся на­ші облич­чя — на під­твердже­н­ня оче­ви­дної паралелі між недо­лу­ги­ми лі­бе­рала­ми поча­тку XX сто­лі­т­тя та їхніми сьо­годні­шніми ще недо­лу­гі­ши­ми спад­коє­м­ця­ми. Близько ста років то­му ті добродії змарну­вали чу­довий на­че­б­то шанс збу­дувати незале­ж­ну державу. Вияви­ли­ся без­надійни­ми лу­зе­рами — наївни­ми й без­від­повід­альни­ми, зара­же­ни­ми лі­бе­ралі­змом і па­ци­фізмом — сме­ртельни­ми недугами в то­му сві­ті, де право ви­значає си­ла і де пере­мо­жець отри­мує все, зокрема й право напи­сати нам остаточну версію історії.

Те­пер і я по­трапив до ці­єї ко­горти лі­бе­растів і то­ле­растів, а мо­же, й — стра­шно подумати! — фе­дерастів. І зрозумів, що ніяки­ми фо­то­шо­пами вже не змо­жу зми­ти ці­єї га­ньби.

2.

Далеко­го 1980 року аме­ри­канський політо­лог Оле­ксандр Мо­тиль опублі­ку­вав ду­же добру кни­жку про украї­нський на­ціоналізм між­воєн­ної доби — «Поворот праворуч». Вона зали­ши­ла­ся, на жаль, май­же непомі­че­ною, бо ж і Украї­ни тоді як та­кої не бу­ло — ні на гео­графі­чних мапах, ні на ментальних. Вона бу­ла лиш примі­ткою на полях рі­зноманіт­них руси­ци­сти­чних та совє­то­ло­гі­чних дослі­джень, а от­же, й окрема пра­ця про неї не мо­гла мати істо­т­но­го значе­н­ня.

Мо­тиль тим ча­сом доводив, що украї­нський на­ціональний рух від само­го поча­тку був пере­ва­ж­но проє­вропейським і про-демократи­чним — із простої при­чи­ни: для лі­дерів цьо­го ру­ху прозахі­дна орі­є­нта­ція бу­ла єдиною реальною мо­ж­ли­вістю від­ме­жу­вати свою краї­ну від автократи­чної й засадни­чо анти­захі­дної Росії. Саме на Заході вони му­си­ли зна­йти той альте­рнати­вний політи­чний і си­м­волі­чний центр, який мо­гли би про­ти­стави­ти, бодай уявно, мо­гу­т­ньо­му імперському центрові. Вони бу­ли, мо­ж­на сказати, захі­дни­ками й демократа­ми ми­моволі; геополіти­ка просто не зали­шала їм іншо­го ви­бору.

Си­туа­ція, однак, карди­нально зміни­ла­ся після Першої сві­тової війни, об­умовивши, власне, те, що Мо­тиль нази­ває «поворо­том праворуч». По-перше, авторита­рні, фа­ши­зої­дні і від­верто фа­ши­стські ре­жи­ми стрімко поши­ри­ли­ся в Європі, з огляду на що лі­бе­ральна демократія пере­стала бу­ти єдиною політи­чною опці­єю. А по-друге, мо­ло­д­ше поко­лі­н­ня украї­нських на­ціоналі­стів спря­му­вало свої ресенти­менти, зумовле­ні драмати­чною поразкою від росі­ян і поля­ків, на політи­чних попередни­ків — лі­бе­ральних і соціалі­сти­чних лі­дерів Украї­нської Народної Респу­блі­ки. Мо­ло­дим ради­калам здавало­ся, що при­чи­ною поразки украї­нських на­ціонально-ви­звольних змагань бу­ла не фізи­чна пере­вага су­про­ти­вни­ків і не ни­зький рі­вень на­ціональної сві­до­мості більшо­сті украї­нських селян, не го­тових боро­ти­ся за не­зроз­умілу їм на­ціональну ідею, — го­ло­вною при­чи­ною, вва­жа­ли вони, бу­ла зло­чин­на глупо­та провід­ни­ків УНР, ко­трі бави­ли­ся в лі­бе­ральну демократію, замість дія­ти жорстко й без­ком­промісно, не пере­ймаю­чись ані ле­га­льністю, ані лю­дськи­ми же­ртвами, чу­жи­ми і власни­ми. Вони про­грали більшо­ви­кам саме то­му, що не змо­гли дія­ти по-більшо­ви­цьки — рі­шу­че й не­ща­дно.