Лексикон націоналіста та інші есеї

І все ж зали­шаю­ться не до кі­нця зроз­уміли­ми два пи­та­н­ня. По-перше — як і чо­му ни­зька популя­рність бандері­всько­го інте­грально­го на­ціоналі­зму в сьо­годні­шній Украї­ні по­єд­ну­є­ться з досить ви­сокою популя­рністю само­го Бандери та пов’язано­го з йо­го ім’ям парти­зансько­го ру­ху (принаймні в захі­дній ча­сти­ні краї­ни)? І по-друге — як і чо­му по двад­ця­ти роках незале­ж­ності на ради­кально-на­ціоналі­сти­чному мар­ґі­несі раптом з’яви­ла­ся політи­чна партія, яка несподі­вано для всіх виграла місцеві ви­бори в кі­лькох областях і здобула со­лі­дних 10% го­ло­сів на ви­борах 2012 року до на­ціонально­го парла­менту?

3.

Від­повісти на друге пи­та­н­ня не­складно, як­що зга­дати пре­цедент між­воєн­но­го двад­ця­ти­лі­т­тя — ко­ли поразка украї­нської револю­ції 1917-1921 років, а на дода­чу ще й ката­строфі­чний фінал більшо­ви­цької «украї­ніза­ції» об­умови­ли рі­зкий поворот украї­нсько­го на­ціонально­го ру­ху вправо. У певному сенсі цей поворот ілюструє кла­си­чну те­зу Вальте­ра Бен’яміна про те, що «вся­ке становле­н­ня фа­ши­зму несе на собі від­би­ток не­вдалої револю­ції». Праворади­кальна «Свобода» отри­мала шанс проби­тись у політи­чний мейнстрім допі­ру тоді, ко­ли помі­рковані право­центри­стські та лі­во­центри­стські партії ці­лкови­то ском­прометували се­бе, а заразом і ідею лі­бе­ральної демократії га­не­бни­ми між­усоби­ця­ми і фа­кти­чною зрадою ідеалів та споді­вань Помаранче­вої револю­ції.

Змарнована револю­ція посприя­ла, до ре­чі, під­несен­ню не ли­ше фа­ши­зої­дної «Свободи», а й не менш то­та­лі­та­рної, сталі­ністської КПУ, ко­тра по­трої­ла свій електоральний успіх (від 5% у 2007 до 15% у 2012), та олі­га­рхі­чної «Партії ре­гіонів» — па-трон-клі­є­нтелі­стської ме­ре­жі ма­фійно­го ти­пу, ко­тру напередодні Помаранче­вої револю­ції не­без­під­ставно вва­жа­ли го­ло­вною за­грозою для украї­нської демократії, правової держави та європейської інте­гра­ції. Після то­го, як її канди­дат Ві­ктор Яну­кович ви­грав 2010 року пре­зи­дентські ви­бори, «Свобода» стала для бага­тьох украї­нців остан­ньою надією на поря­ту­нок — як партія твердих хло­пців, що ті­льки й здат­ні поря­тувати краї­ну від га­нгстерів, ко­трі захопи­ли її, на­че со­малійські пі­рати.

Як і під­пільна ОУН, маргінальна «Свобода» зросла з поразки лі­бе­рально-демократи­чно­го проекту і зумовле­но­го цим глибоко­го ресенти­менту. Хоча, схо­же, бу­ли й три­віальніш! при­чи­ни. Десь від кі­нця ну­льових років «Свобода», по­при свою маргінальність, отри­мала несподі­вано ши­рокий до­ступ до чі­льних телевізійних ка­налів, контро­льованих олі­га­рха­ми і не надто від­кри­тих для помі­рковані­ших опози­ційних партій і канди­датів.

Так само істо­т­но і зага­д­ково полі­п­ши­ло­ся фінансове станови­ще партії, що від­би­ло­ся зокрема в досить ко­штовній та ефе­кти­вній ви­борчій кампанії. Чи­мало екс­пертів пере­конані, що влада й пов’язані з нею олі­га­рхи постави­ли на «Свободу» як на певний політ­техно­ло­гі­чний проект із по­двійною ці­л­лю. По-перше — осла­би­ти своїх го­ло­вних, значно сер­йозні­ших суперни­ків із на­ціонал-демократи­чно­го та­бору, від­давши їхню тради­ційну електоральну базу в Захі­дній Украї­ні ради­калам і створи­вши водночас опу­дало на­ціоналі­сти­чно­го «та­лі­бану». І по-друге — для виведе­н­ня в другий тур запла­нованих на 2015 рік пре­зи­дентських ви­борів канди­дата від «Свободи» як оптимально­го і фа­кти­чно єдино­го суперни­ка, ко­тро­го чин­ний пре­зи­дент Яну­кович міг би пере­мо­гти без надмі­рних фа­льси­фі­ка­цій.

Так чи так, а подальші події показали, що за­грозу украї­нсько­го ради­кально­го на­ціоналі­зму істо­т­но пере­більши­ли — як про­урядові пропага­ндисти, що ви­кори­стовували роз­кру­че­ний ни­ми міф для мас­штабних політи­чних мані­пу­ля­цій, так і пропага­ндисти кремлі­вські, ко­трі теж енергійно при­кла­ли­ся до творе­н­ня цьо­го мі­фу (принаймні від 2005 року) і неабияк з ньо­го скори­стали, особли­во під час та після Євро­май­дану, ко­ли повале­н­ня Яну­кови­че­во­го ре­жи­му російські медія поча­ли інтенси­вно змальовувати як «фа­ши­стський путч». Сьо­годні, в си­туа­ції неоголоше­ної війни, за допомо­гою від­повід­них мовних клі­ше, як за­знача­ють То­мас де Вааль та Метью Ку­пфер, російська пропага­нда «моделює російсько-украї­нський конф­лікт як своєрідний ри­мейк ідео­ло­гі­чно­го поділу ча­сів Другої сві­тової війни, де Росії та Украї­ні від­ведено роль від­повід­но “анти­фа­ши­стської” та “профа­ши­стської” си­ли. Ці ярли­ки — справж­ня зброя в дискурси­вному про­ти­стоян­ні, що піджи­влює про­ти­борство на полі бою… Усі ці те­рміни — ре­зультат май­же сі­м­деся­ти­лі­т­ньо­го про­цесу, що пере­творив концепт у політи­зоване звину­ва­че­н­ня зі що­найши­ршим за­стосува­н­ням».