Лексикон націоналіста та інші есеї

Історія отри­мала несподі­ваний роз­ви­ток під час Євро­май­дану, ко­ли з’яви­вся хи­ме­рний те­рмін «жи­добандері­вці», при­думаний російською пропага­ндою на по­значе­н­ня під­ступ­ної змови між украї­нськи­ми на­ціоналі­стами та єврейськи­ми олі­га­рха­ми. Первісний план кремлі­вських пропага­ндистів був де­що прості­ший. Май­дан мав по­стати перед очи­ма сві­тової спільно­ти як збі­гови­сько п’яних по­громни­ків та зоо­ло­гі­чних анти­семі­тів. Москва вклала у цей сю­жет ко­ло­сальні ресурси, але він, на від­міну від попередніх деся­ти­літь, не спра­цьовував. Поча­сти то­му, що самі украї­нці не давали для ньо­го ані найменших під­став, але поча­сти й то­му, що єврейсько-украї­нська спільно­та як ні­ко­ли

активно ви­ступи­ла зі спростува­н­ня­ми московських накле­пів. Чим, власне, й «під­тверди­ла» наявність під­ступ­ної змови з «бандерами», яку від­разу ж і непоми­льно роз­пі­знали недремні московські політ­техно­ло­ги.

Найці­каві­ше, однак, що те­рмін, при­думаний ни­ми як лайка — для образ і прини­же­н­ня — прийня­ли і гу­мори­сти­чно при­власни­ли як украї­нці, так і євреї. Ку­льміна­ці­єю карнавалу, ли­бонь, стала фо­тосесія Ігоря Ко­ло­мойсько­го у чорній фу­т­бо­л­ці з червоним напи­сом «жи­добандеровец» та менорою, сти­лі­зованою під украї­нський три­зуб. Ві­до­мий украї­нсько-єврейський ху­до­ж­ник Оле­ксандр Ройт­бурд, що при­їхав з Одеси до Киє­ва в перші ж дні Май­дану, опи­сав свої «жи­добандері­вські» вра­же­н­ня в поді­бному гу­мори­сти­чному сти­лі:

«Меня спра­ши­вают о моих еврейских ощу­ще­ни­ях от Май­дана. Нет у меня ни­каких еврейских ощу­ще­ний от Май­дана. Я, коне­чно, чу­вствую се­бя на Май­дане евреем. Но я се­бя чу­вствую евреем и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. Ни­какой при­бавочной угрозы из-за свое­го еврейства я на Май­дане не ощу­щаю. Неко­торые профес­си­ональные евреи се­годня пы­та­ю­тся развернуть в ми­ровых СМИ кампанию об анти­семи­ти­зме на Май­дане. Моя эксперт­ная оценка: анти­семи­ти­зма на Май­дане нет. Анти­семи­ты там, коне­чно же, есть. Но они есть не то­лько на Май­дане. Они есть ве­зде — и на га­вайском пля­же, и на Красной пло­ща­ди, и в му­зее Метрополи­тен, и на Привозе в Одес­се. (…) Анти­семи­ты есть и в фи­ла­рмонии во время исполнения третье­го форте­пи­ан­но­го концерта Рахмани­нова, но они при­шли ту­да не бить жы­дов, играю­щих на скрип­ках, а му­зы­ку слу­шать».

За всі­єї своєї гу­мори­сти­чності Ройт­бу­рдів блог за­чі­пає досить сер­йозну про­бле­му: як дов­го і до якої мі­ри лі­бе­рально-демократи­чна спільно­та мо­же ми­рно спів­існувати і навіть спів­пра­цю­вати із засадни­чо нелі­бе­ральни­ми чи навіть анти­лі­бе­ральни­ми групами — як крайньо прави­ми, так і крайньо лі­ви­ми? Скоріш за все до­ти, доки є спільний, однаково для всіх не­без­пе­чний ворог — чи то чу­жоземний агресор, чи власний ди­кта­тор. Участь найрі­зно­ше­рсті­ших політи­чних сил в анти­на­ци­стському русі опору ча­сів Другої сві­тової війни досить пере­кон­ли­во це під­тверджує.

Май­дан зи­ми 2013-14 року був та­кою самою зоною бо­йових дій, як і Дон­бас сьо­годні. В обох ви­пад­ках на­ступ ці­лком реальних чу­жоземних «фа­ши­стів» зробив — принаймні на якийсь час — гіпо­тети­чну майбу­т­ню за­грозу з боку «фа­ши­стів» власних ір­релевант­ною. Особли­во ко­ли чу­жоземні «фа­ши­сти» вияви­ли­ся значно чи­слен­ні­ши­ми, кра­ще озброє­ни­ми і со­лі­дно ін­ститу­ці­алі­зовани­ми в рамках сто­лі­т­ньої тради­ції державно спонсоровано­го шо­вінізму, раси­зму та агреси­вно­го імпері­алі­зму. Про­тя­гом двад­ця­ти років ми ке­п­ку­вали з політи­чних пая­ців на кшталт Жи­ри­новсько­го — аж поки йо­го ме­га­ло­манські ти­ради не стали що­найреальні­шою пу­ті­нською політи­кою. Про­тя­гом двад­ця­ти років ми трактували деяких російських інтелектуа­лів як не­шкідли­вих блазнів, аж поки не зроз­уміли, що вони всьо­го лиш озвучу­ють пу­ті­нську під­сві­до­мість. Сьо­годні вже не до смі­ху з екс­центри­чних заяв яко­го-не­будь профе­сора МҐУ Александра Ду­ґі­на, ко­трий пропонує просте й ефе­кти­вне ви­рі­ше­н­ня украї­нсько­го пи­та­н­ня: «Украї­ну тре­ба очистити від ідіо­тів. Гено­цид крети­нів на­про­шу­є­ться сам собою… Я не ві­рю, що це украї­нці. Украї­нці — прекрасний слов’янський народ. А це — якась раса ви­род­ків, що з’яви­ла­ся з ка­налі­за­ційних лю­ків».

Месидж усіх цих добродіїв над­звичайно простий: поки ми, украї­нці, не від­повід­ати­мемо їхнім параної­дальним уявле­н­ням про «прекрасний слов’янський народ», вони з усіх сил очища­ти­муть від нас на­шу землю, незале­ж­но від то­го, чи ми лі­бе­рали, чи консерватори, чи крайні лі­ві, чи крайні праві. Ми не та­кі, як їм хоче­ться, і цьо­го досить, щоб стати у їхніх бо­же­вільних очах «ви­род­ками з ка­налі­за­ційних лю­ків».