Лексикон націоналіста та інші есеї

Че­хосло­вач­чи­на бу­ла першим закордоном, який я від­ві­дав під час пере­стройки у 1987-88 роках — щойно мене поча­ли ви­пу­скати із совде­пії. У Празі, де я намага­вся роз­мовля­ти по-чеськи, мене при­ймали за поля­ка. У Браті­сла­ві, де я роз­мовляв по-сло­ва­цьки, мене при­ймали за югосла­ва. Ні­хто не подумав чо­мусь, що я украї­нець, або совет, або, боронь Бо­же, росі­я­нин. І тих, і тих у совє­тській армії, ко­тра ви­зволя­ла че­хів від че­хів, бу­ло чи­мало. Я теж міг там бу­ти, ко­ли б народи­вся на кі­лька років рані­ше. Бог убе­ріг мене від ці­єї особи­стої га­ньби, але не від га­ньби на­ціональної.

Я завів собі трохи друзів у Празі та Браті­сла­ві і привіз для них ці­лу торбу «під­ри­вної» лі­те­ратури — то­му що це був справді рі­д­кі­сний і ду­же коро­ткий пері­од в історії, ко­ли політи­чний ре­жим у моїй краї­ні вияви­вся по­ступові­шим і лі­бе­ральні­шим, ніж у їхній. Ми пи­ли пи­во у Празі і біле вино в Браті­сла­ві, і я оповід­ав ко­ле­гам не­ймовірні ре­чі про текс­ти, які в нас друку­ють ці­лком ле­га­льно, і теми, які об­говорю­ють ці­лком від­кри­то, і масові акції, що їх проводять без владних до­зволів і поліцій-них ре­пресій. Мої друзі хо­ті­ли, щоб пере­стройка ді­йшла і до них, і я запевняв, що ді­йде, — бо то був справді час вели­ких споді­вань і обнадійли­вої східноє­вропейської со­лі­дарності, не зруйнованої ще ци­нізмом ши­раків-шредерів та інших фе­ргой­ґе­нів.

І ко­ли пере­стройка та­ки через рік ді­йшла до Праги, вона вияви­ла­ся та­кою ж вели­кою, га­рною і не­ймовірною, як і пере­мо­га їхньої хокейної збі­рної 1969 року. То бу­ла справді оксами­т­на револю­ція, м’яка твердість, си­ла сла­б­ких. І, як тоді, я знову від­чув се­бе на коро­тку, але не­ймовірно ща­сли­ву мить — че­хом. Сло­ваком. Нім­цем. Угорцем. Бо­лга­ри­ном.

А не­вдовзі, на поча­тку гру­дня, мені ви­пало по­їхати з ко­ле­гою-жу­рналі­стом до Варшави. Ми до­мови­ли­ся про інтерв’ю з Адамом Мі­хні­ком у ньо­го вдо­ма. Господар, однак, затри­му­вався. Йо­го дружи­на приго­ща­ла нас ча­єм і пере­про­шу­вала: «Адась ось-ось при­йде». І він справді при­йшов, ба вле­тів до покою, під­стрибу­ю­чи, нетя­мля­чи­ся від ща­стя і горла­ю­чи остан­ню новину, якої ми всі чекали: «Wypierdolili Causescu!»

Це бу­ла одна з найсві­тлі­ших хви­лин йо­го жи­т­тя, одна з най-запові­т­ні­ших мрій, що збули­ся, — пере­мо­га йо­го команди над нездо­лан­ним мон­стром, трі­умф си­ли сла­б­ких над без­си­л­лям си­льних. Він був у ту мить руму­ном, і ми — теж.

Я справді не знаю, як бага­то руму­нів, сло­ваків, че­хів почу­вали­ся украї­нця­ми у три­во­ж­ні дні Помаранче­вої револю­ції. І як бага­то з них почу­ваю­ться сьо­годні [2008] грузи­нами. Я ли­ше знаю, що Європа існує там, де існує почу­т­тя со­лі­дарності. Я ба­чу її у Варшаві, Вільню­сі, Ри­зі, Тал­лі­ні. І мені від­чайду­шно хоче­ться ві­ри­ти, що вона ще десь же­вріє у Бу­дапе­шті, Празі та Браті­сла­ві.

Але навіть як­що вона вже заги­ну­ла там, як у Старій Європі, від ду­ше­вно­го і вся­ко­го іншо­го ожи­рі­н­ня, я все одно не жа­лкую, що був сво­го ча­су угорцем, руму­ном і че­хосло­ваком.

2008

Як і чо­му (по­при все) я ли­шаюсь «че­хосло­ваком»

Після­мова 2018 року

Десять років то­му си­нди­кат європейських ку­льтурних жу­рналів Eurozine по­просив мене напи­сати для їхньої інтернет-пла­т­форми есей до 40-лі­т­тя совє­тсько­го вторге­н­ня в Че­хосло­вач­чи­ну. Я опи­сав як умів свій то­гоча­сний досвід, пов’язаний із подія­ми (чи, рад­ше, пере­жи­ва­н­ням подій), — досвід 15-лі­т­ньо­го хло­пця. А та­кож — свої новоча­сні, більш-менш дорослі ре­ф­ле­ксії на тему східноє­вропейської со­лі­дарності чи, як би це менш патети­чно окреслив Ва­ц­лав Га­вел, «си­ли сла­б­ких».

Есей був опублі­кований у травні-2008 — за три міся­ці до сорокалі­т­тя совє­тсько­го нападу на Че­хосло­вач­чи­ну і за неповних три міся­ці до так само без­це­ремон­но­го нападу ті­єї самої (сут­нісно) армії на іншу кри­хі­т­ну краї­ну, ко­тра мала поді­бну не­обереж­ність пові­ри­ти у власний суверенітет і між­народне право.