Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

По­при брута­льність ті­єї акції — із залу­че­н­ням та­нків та авіа­ції, со­т­ня­ми жертв серед ми­рних жи­телів та подальшою оку­па­ці­єю те­ри­торії, — подія ли­ши­ла­ся на глобальному рі­вні май­же непомі­че­ною. Захі­дні медія у той час якраз ви­хваля­ли ки­тайських ди­кта­торів за чу­дову орга­ніза­цію Олі­мпійських ігор; захі­дні лі­дери, мовби ні­чо­го й не трапи­лось, усмі­хнено ру­ч­кались у Пекі­ні з російським пре­зи­дентом; захі­дна пу­блі­ка насо­ло­джу­вала­ся від­пу­стками, покі­рно ковта­ю­чи вря­ди-годи чергову порцію ви­пе­че­ної в Москві бре­хні про агреси­вну зу­хвалу Грузію, що напала на без­невин­ну ми­ро­лю­бну Росію, — ну, й, як нале­жить, отри­мала заслу­же­ну від­повідь. Вся реакція захі­дних урядів звелась у під­сумку до ви­разів «глибоко­го занепокоє­н­ня» та шля­хе­т­них закли­ків до обох сторін утри­матись від наси­льства і ви­рі­ши­ти всі про­бле­ми за сто­лом пере­говорів. Ґвалті­вни­ку дали шанс поми­ри­ти­ся з же­ртвою і отри­мати взає­мне задоволе­н­ня.

Ця реакція, хоч якою бу­ла при­крою й навіть га­не­бною, не зди­вувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політи­ці інтереси пере­ва­жа­ють над цін­ностя­ми, що політи­ки зале­жать го­ло­вно від власно­го ви­борця, а не зарубі­ж­но­го, і що зага­льна кі­лькість страж­дань, зли­днів і без­зако­н­ня на цьо­му сві­ті пере­вершує мо­ж­ли­вості сприйня­т­тя, пси­хі­ки й адекват­ної моральної реакції. Ми на­вчи­лись ховати­ся від не­приє­мних думок і моральних докорів під маскою здорово­го глузду й за­ступати особи­сту від­повід­альність ко­ле­кти­вною за допомо­гою магі­чних формул неспростовної народної му­дрості: «Своя сороч­ка ближ­че до ті­ла», «Хто си­льні­ший, той праві­ший», «Бато­гом пали­цю не переб’єш», «Бог допомагає то­му, хто допомагає собі сам».

Це не означає, що в політи­ці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повин­ні повся­к­час нага­дувати політи­кам про цін­ності і засади, на яких, власне, й був збу­дований захі­дний світ. Прими­ри­ти цін­ності з інтересами справді бу­ває складно, деколи немо­ж­ли­во. Але слід пам’ята­ти: що­разу, ко­ли ми же­ртвує­мо цін­ностя­ми задля інтересів, ми ри­зи­ку­є­мо у кі­нцево­му під­сумку втрати­ти і те, й те.

Ми мо­же­мо й му­си­мо кри­ти­ку­вати Захід за без­принцип­ність і ли­цемі­рство, за боя­гу­з­тво й ци­нізм, але ті­льки у по­єд­нан­ні зі здоровою дозою самокри­ти­чності, особи­стої і на­ціональної. Ми не мо­же­мо вимага­ти, на­при­клад, від Заходу со­лі­дарності з на­ши­ми політв’язня­ми у Росії, як­що не виявля­є­мо поді­бної со­лі­дарності з політв’язня­ми в інших краї­нах сві­ту. Захід не зобов’язаний пере­ймати­ся на­шим оку­пованим Дон­басом чи Кри­мом більше, ніж ми самі пере­ймає­мось до­лею оку­повано­го Ки­та­єм Ти­бету. Ми не мо­же­мо докоря­ти Заходу за флі­ртува­н­ня з ди­кта­торськи­ми ре­жи­мами, то­ле­рую­чи опорту­ністи­чне флі­ртува­н­ня власно­го уряду з поді­би­ми персона­жа­ми.

У давньо­му (1995) фільмі Майкла Вінтербо­то­ма «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промови­стий епізод. Жу­рналі­сти в обло­же­ному місті емоційно роз­пи­тують за­їжджо­го ооні­всько­го чи­новни­ка, ко­ли ж наре­шті між­народна спільно­та зупи­нить що­ден­не вбивство ми­рних жи­телів сербськи­ми снайперами й арти­ле­ри­стами. На що чи­новник серди­то від­казує: «Пові­рте, на сві­ті є ще принаймні із значно гі­рших місць, про які му­си­мо теж по­дбати».

Я зробив у свій час із то­го трагі­комі­чно­го епізоду два ви­сновки. По-перше, му­си­мо пам’ята­ти, що на­ше станови­ще справді не найгі­рше і що на сві­ті є принаймні 13 інших країн і народів зі значно сер­йозні­ши­ми про­бле­мами. А по-друге, му­си­мо при ко­ж­ній нагоді нага­дувати ви­ще­зга­даній «між­народній спільно­ті» про всі 14 «найгі­рших місць», а не ли­ше про одне, нам най­ближ­че. Це не ті­льки роби­ти­ме на­шу пози­цію морально чі­ткі­шою й пере­кон­ли­ві­шою, а й по­збавля­ти­ме ви­ще­зга­дану «спільно­ту» мо­ж­ли­вості ви­правдовувати­ся в ко­ж­ному з 14 місць ті­єю самою банальною фразою, не утру­дню­ю­чи се­бе при то­му практи­чни­ми дія­ми.

У 2008-му, після російсько­го вторгне­н­ня в Грузію, я був обурений, про­те не зди­вований захі­дною реакці­єю (чи, рад­ше, її від­сут­ністю) на подію. Ця реакція ви­пли­вала з досить давньої й досі впливової тради­ції Realpolitik, за якою одним державам нале­жи­ться значно більше суверенітету, ніж іншим, а от­же, й до­зволи­ти вони собі мо­жуть ку­ди більше у нале­ж­ній їм «ле­гі­ти­мній сфері привіле­йованих інтересів». Саме на цих засадах ґрунтувався «новий європейський устрій» після Першої, а по­тім і після Другої сві­тових воєн; саме вони ле­гі­ти­мізували совє­тське вторгне­н­ня в Угорщи­ну (1956), Че­хосло­вач­чи­ну (1968) та недоверше­не, але обіця­не вторгне­н­ня у Польщу в 1981-му.

Перейти на страницу:

Похожие книги