Попри брутальність тієї акції — із залученням танків та авіації, сотнями жертв серед мирних жителів та подальшою окупацією території, — подія лишилася на глобальному рівні майже непоміченою. Західні медія у той час якраз вихваляли китайських диктаторів за чудову організацію Олімпійських ігор; західні лідери, мовби нічого й не трапилось, усміхнено ручкались у Пекіні з російським президентом; західна публіка насолоджувалася відпустками, покірно ковтаючи вряди-годи чергову порцію випеченої в Москві брехні про агресивну зухвалу Грузію, що напала на безневинну миролюбну Росію, — ну, й, як належить, отримала заслужену відповідь. Вся реакція західних урядів звелась у підсумку до виразів «глибокого занепокоєння» та шляхетних закликів до
Ця реакція, хоч якою була прикрою й навіть ганебною, не здивувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політиці інтереси переважають над цінностями, що політики залежать головно від власного виборця, а не зарубіжного, і що загальна кількість страждань, злиднів і беззаконня на цьому світі перевершує можливості сприйняття, психіки й адекватної моральної реакції. Ми навчились ховатися від неприємних думок і моральних докорів під маскою здорового глузду й заступати особисту відповідальність колективною за допомогою магічних формул неспростовної народної мудрості: «Своя сорочка ближче до тіла», «Хто сильніший, той правіший», «Батогом палицю не переб’єш», «Бог допомагає тому, хто допомагає собі сам».
Це не означає, що в політиці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повинні повсякчас нагадувати політикам про цінності і засади, на яких, власне, й був збудований західний світ. Примирити цінності з інтересами справді буває складно, деколи неможливо. Але слід пам’ятати: щоразу, коли ми жертвуємо цінностями задля інтересів, ми ризикуємо у кінцевому підсумку втратити і те, й те.
Ми можемо й мусимо критикувати Захід за безпринципність і лицемірство, за боягузтво й цинізм, але тільки у поєднанні зі здоровою дозою самокритичності, особистої і національної. Ми не можемо вимагати, наприклад, від Заходу солідарності з нашими політв’язнями у Росії, якщо не виявляємо подібної солідарності з політв’язнями в інших країнах світу. Захід не зобов’язаний перейматися нашим окупованим Донбасом чи Кримом більше, ніж ми самі переймаємось долею окупованого Китаєм Тибету. Ми не можемо докоряти Заходу за фліртування з диктаторськими режимами, толеруючи опортуністичне фліртування власного уряду з подібими персонажами.
У давньому (1995) фільмі Майкла Вінтерботома «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство мирних жителів сербськими снайперами й артилеристами. На що чиновник сердито відказує: «Повірте, на світі є ще принаймні із значно гірших місць, про які мусимо теж подбати».
Я зробив у свій час із того трагікомічного епізоду два висновки. По-перше, мусимо пам’ятати, що наше становище справді не найгірше і що на світі є принаймні 13 інших країн і народів зі значно серйознішими проблемами. А по-друге, мусимо при кожній нагоді нагадувати вищезгаданій «міжнародній спільноті» про всі 14 «найгірших місць», а не лише про одне, нам найближче. Це не тільки робитиме нашу позицію морально чіткішою й переконливішою, а й позбавлятиме вищезгадану «спільноту» можливості виправдовуватися в кожному з 14 місць тією самою банальною фразою, не утруднюючи себе при тому практичними діями.
У 2008-му, після російського вторгнення в Грузію, я був обурений, проте не здивований західною реакцією (чи, радше, її відсутністю) на подію. Ця реакція випливала з досить давньої й досі впливової традиції