Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Не ми­ну­ло й деся­ти­лі­т­тя, як на­ші суспільні очі­ку­ва­н­ня, навпаки, стали без­мі­рно зави­ще­ни­ми. Украї­на двад­цять років то­му уяви­ла­ся нам раптом не ли­ше вільною й незале­ж­ною, а й замо­ж­ною, демократи­чною, правовою і, звичайно, украї­нською. Жодне з цих споді­вань, однак, не збуло­ся. На­ша краї­на, на від­міну від Польщі, Угорщи­ни, Че­хії чи При­балти­ки, не просу­ну­ла­ся в напря­мку Першо­го сві­ту — так звано­го «зо­ло­то­го мілья­рда». Навпаки, разом із Росі­єю, Біло­рус­сю та інши­ми євразійськи­ми султа­ната­ми вона впевенено скочу­є­ться у Третій світ — світ

без­зако­н­ня, корупції, авторита­ри­зму і без­надійної ци­вілі­за­ційноі від­стало­сті.

Власне, навіть ті не­чи­слен­ні здобутки, які ми сьо­годні [2011] має­мо, від­кри­тість кордонів, від­носна свобода сло­ва, значний, хоча й зде­формований олі­га­рхі­чною державою політи­чний та економі­чний плю­ралізм чи, ска­жі­мо, певні по­блажки для украї­нської мови — усе це є наслі­д­ком не так незале­ж­ності, як горба­човської пере­стройки. Фа­кти­чно все це бу­ло вже в остан­ні роки існува­н­ня СС­СР, тож пере­ймену­ва­н­ня «УРСР» на державу Украї­на» мало що в цьо­му пла­ні зміни­ло. Як і, зре­штою, пере­ймену­ва­н­ня КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністра­цію пре­зи­дента, совє­тської армії та мілі­ції — у бу­ці­мто «украї­нську».

Сут­нісно вся ця си­стема, всі ін­ститу­ції, всі так звані «елі­ти» зали­ши­ли­ся кондово совє­тськи­ми — без жодно­го натя­ку на європеї­за­цію, правову державу та гру за прави­ла­ми — замість тради­ційної гри з прави­ла­ми. Звичайно, ми мо­же­мо бу­ти вдя­чні місцевим кри­птовє­тським «елі­там», що вони не ві­ді­брали в нас то­го, Що дала пере­стройка і не поверну­ли краї­ну до ди­кта­тури за при­кла­дом яко­го-не­будь Карі­мова чи Лу­ка­ше­нка. Про­те це на­вряд чи наслі­док їхньої доброї волі, рад­ше — ре­зультат на­шо­го спро­ти­ву.

Поки що незале­ж­ність принесла реальні пло­ди ли­ше тим, то ні­ко­ли про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто зде­більшо­го ві­рою й правдою слу­жив ко­ло­нізаторам або й просто був одним із них. Сьо­годні вони надувають що­ки, вдаю­чи з се­бе пре­зи­дентів, міністрів і де­пу­та­тів незале­ж­ної держави. Хоча на­справді це всьо­го лиш на­ща­д­ки конкі­стадорів, ко­трим за сприятли­вої нагоди вдало­ся, умовно ка­жу­чи, від­хопи­ти свій шмат Ла­ти­нської Аме­ри­ки з-під влади Мадри­ду. Чи, ска­жі­мо, шмат Пів­ден­ної Афри­ки — з під влади Ло­ндона. Місцеві аборигени, однак мо­жуть мати інше уявле­н­ня про справж­ню сут­ність цих компрадорських «еліт» та про зага­льний ха­рактер їхньої “незале­ж­ної держави».

2. Пригоди з іденти­чністю

Моє від­кри­т­тя на­ціональної іденти­чності від­бу­ло­ся десь у під­лі­тково­му ві­ці, на­при­кі­нці 60-х, ко­ли я почав стави­ти собі, а ві­датак і іншим, украй незру­чні, особли­во на ті ча­си, запи­та­н­ня. Чо­му украї­нці не мають тих самих мовно-ку­льтурних прав, що росі­я­ни? Чо­му я не мо­жу ди­ви­ти­ся своєю мовою кі­но­фільмів чи теле­про­грам? Чо­му жоден росі­я­нин не пере­ходить у роз­мові зі мною на украї­нську, а навпаки — очі­кує або й вимагає, щоб я пере­йшов на російську? А як­що я цьо­го не роблю — обзи­ває мене «на­ціоналі­стом»? Чо­му влада та­врує украї­нський, естонський та вся­кий інший «на­ціоналізм», але ні­ко­ли й ні­де — російський? Чи не то­му, що російський шо­вінізм, власне, і є правди­вою ідео­ло­гією ці­єї влади?

Ці та інші пи­та­н­ня по­ступово ускладню­вали­ся й по­глиблю­вались, тож за допомо­гою звичайної ло­гі­ки я ді­йшов уре­шті неми­ну­чо­го, хоча й політи­чно крамо­льно­го ви­сновку, що Совє­тський Союз — це держава насамперед росі­ян, що саме вони мають у ній упривіле­йоване, пані­вне станови­ще, ти­м­ча­сом як усі інші повин­ні прийня­ти це пану­ва­н­ня як певну «істори­чну закономі­рність» і ви­знати власну політи­чну під­ле­глість та мовно-ку­льтурну неповно­цін­ність що­до пані­вної, «про­греси­вні­шої» на­че­б­то, групи. За цю покі­рність «на­ціонали» отри­му­вали певні мовно-ку­льтурні права у своє­му гет­то — спре­паровані ко­ло­нізаторами версії власної історії, лі­те­ратури, ку­льтури, — версії на­стільки сфа­льшо­вані, ви­хо­ло­ще­ні та спримі­ти­візовані, що вони ли­ше по­глиблю­вали комплекс неповно­цін­ності та ба­жа­н­ня якомо­га скоріш аси­мілю­вати­ся до «справж­ньої», «істори­чно пер­спекти­вні­шої» ку­льтури. Непокі­рли­вих, нато­мість, брута­льно карали, про що я теж досить скоро довід­ався і навіть пере­свід­чи­вся на власному досвіді, ко­ли мене 1973 року вигнали з Політехні­ки за політи­чно без­невин­ний зага­лом сам­ви­дав.

Пере­стройка від­кри­ла мені до­ступ до сві­ту і до нових текс­тів, зокрема до кла­си­чних праць пост­структуралі­стів та роз­винених на Заході постко­ло­ніальних сту­дій. Моє зага­льне ро­зумі­н­ня украї­нської си­туа­ції від цьо­го не зміни­ло­ся, про­те істо­т­но зміни­вся інструментарій, яким мо­ж­на цю си­туа­цію тонше й глиб­ше аналізувати, і зміни­вся поня­тійний апарат, яким її мо­ж­на докла­дні­ше і прони­кли­ві­ше опи­сувати.

Перейти на страницу:

Похожие книги