Не минуло й десятиліття, як наші суспільні очікування, навпаки, стали безмірно завищеними. Україна двадцять років тому уявилася нам раптом не лише вільною й незалежною, а й заможною, демократичною, правовою і, звичайно, українською. Жодне з цих сподівань, однак, не збулося. Наша країна, на відміну від Польщі, Угорщини, Чехії чи Прибалтики, не просунулася в напрямку Першого світу — так званого «золотого мільярда». Навпаки, разом із Росією, Білоруссю та іншими євразійськими султанатами вона впевенено скочується у Третій світ — світ
беззаконня, корупції, авторитаризму і безнадійної цивілізаційноі відсталості.
Власне, навіть ті нечисленні здобутки, які ми сьогодні [2011] маємо, відкритість кордонів, відносна свобода слова, значний, хоча й здеформований олігархічною державою політичний та економічний плюралізм чи, скажімо, певні поблажки для української мови — усе це є наслідком не так незалежності, як горбачовської перестройки. Фактично все це було вже в останні роки існування СССР, тож перейменування «УРСР» на державу Україна» мало що в цьому плані змінило. Як і, зрештою, перейменування КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністрацію президента, совєтської армії та міліції — у буцімто «українську».
Сутнісно вся ця система, всі інституції, всі так звані «еліти» залишилися кондово совєтськими — без жодного натяку на європеїзацію, правову державу та гру за правилами — замість традиційної гри з правилами. Звичайно, ми можемо бути вдячні місцевим криптовєтським «елітам», що вони не відібрали в нас того, Що дала перестройка і не повернули країну до диктатури за прикладом якого-небудь Карімова чи Лукашенка. Проте це навряд чи наслідок їхньої доброї волі, радше — результат нашого спротиву.
Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, то ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи з себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави. Хоча насправді це всього лиш нащадки конкістадорів, котрим за сприятливої нагоди вдалося, умовно кажучи, відхопити свій шмат Латинської Америки з-під влади Мадриду. Чи, скажімо, шмат Південної Африки — з під влади Лондона. Місцеві аборигени, однак можуть мати інше уявлення про справжню сутність цих компрадорських «еліт» та про загальний характер їхньої “незалежної держави».
2. Пригоди з ідентичністю
Моє відкриття національної ідентичності відбулося десь у підлітковому віці, наприкінці 60-х, коли я почав ставити собі, а відатак і іншим, украй незручні, особливо на ті часи, запитання. Чому українці не мають тих самих мовно-культурних прав, що росіяни? Чому я не можу дивитися своєю мовою кінофільмів чи телепрограм? Чому жоден росіянин не переходить у розмові зі мною на українську, а навпаки — очікує або й вимагає, щоб я перейшов на російську? А якщо я цього не роблю — обзиває мене «націоналістом»? Чому влада таврує український, естонський та всякий інший «націоналізм», але ніколи й ніде — російський? Чи не тому, що російський шовінізм, власне, і є правдивою ідеологією цієї влади?
Ці та інші питання поступово ускладнювалися й поглиблювались, тож за допомогою звичайної логіки я дійшов урешті неминучого, хоча й політично крамольного висновку, що Совєтський Союз — це держава насамперед росіян, що саме вони мають у ній упривілейоване, панівне становище, тимчасом як усі інші повинні прийняти це панування як певну «історичну закономірність» і визнати власну політичну підлеглість та мовно-культурну неповноцінність щодо панівної, «прогресивнішої» начебто, групи. За цю покірність «націонали» отримували певні мовно-культурні права у своєму гетто — спрепаровані колонізаторами версії власної історії, літератури, культури, — версії настільки сфальшовані, вихолощені та спримітивізовані, що вони лише поглиблювали комплекс неповноцінності та бажання якомога скоріш асимілюватися до «справжньої», «історично перспективнішої» культури. Непокірливих, натомість, брутально карали, про що я теж досить скоро довідався і навіть пересвідчився на власному досвіді, коли мене 1973 року вигнали з Політехніки за політично безневинний загалом самвидав.
Перестройка відкрила мені доступ до світу і до нових текстів, зокрема до класичних праць постструктуралістів та розвинених на Заході постколоніальних студій. Моє загальне розуміння української ситуації від цього не змінилося, проте істотно змінився інструментарій, яким можна цю ситуацію тонше й глибше аналізувати, і змінився понятійний апарат, яким її можна докладніше і проникливіше описувати.