Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Найго­ло­вні­шим бу­ло ро­зумі­н­ня імперсько­го дискурсу як способу здійсне­н­ня влади, як засобу ко­ло­ніально­го до­міну­ва­н­ня. Та­кий під­хід давав мені змо­гу деконструю­вати пані­вне мовле­н­ня і сховану за ним парти­ку­ля­рну ідео­ло­гію, ко­тра маску­є­ться під «об’єкти­вність» і «позапартійність», «наукове зна­н­ня» і «здоровий глузд», під зага­льно­прийня­ту й самооче­ви­дну «норму», хоч по суті сама штучно ту «норму» ви­творює, насаджує і під­три­мує.

Найнаочні­шим при­кла­дом та­ко­го дискурси­вно­го до­міну­ва­н­ня є, на­при­клад, «зага­льно­прийня­те» в Киє­ві та інших містах роз­мовля­н­ня російською (дарма що вдо­ма, за дани­ми соціо­ло­гів, принаймні трети­на киян спілку­ю­ться по-украї­нськи). Ця «норма» бу­ла ви­творена специ­фі­чни­ми ко­ло­ніальни­ми дискурсами у по­єд­нан­ні з поліційним те­рором про­ти «на­ціоналі­стів», до яких авто­мати­чно зараховували всіх пу­блі­чно украї­номовних; сьо­годні ця «норма» під­три­мує се­бе вже й без те­рору, спи­раю­чись го­ло­вно на «здоровий глузд». На­справді той «глузд» є всьо­го лиш продуктом ко­ло­ніальної індоктри­на­цїї, дискурси­вно ви­твореною «нормальністю», що дійсно комфорт­на для ко­ло­нізаторів, бо під­три­мує їхнє до­міну­ва­н­ня, про­те аж ніяк не для ко­ло­нізованих, ко­трим цю пато­ло­гію подають як «норму»: так, мовляв, «істори­чно склало­ся». На­справді не «склало­ся», а бу­ло штучно створено за допомо­гою ці­лком конкрет­них політи­чних дій, соціальної, сказати б, «інже­не­рії».

Без­умовно, захі­дні постко­ло­ніальні сту­дії мають істо­т­ний, подеколи клю­човий расовий компонент, який немо­ж­ли­во беспосередньо пере­нести на украї­нсько-російські стосу­нки. Для украї­нців їхньою «чорною шкірою» є їхня «чорна» мова — на про­ти­вагу «білій», російській. Зміни­ти її нева­жко, тож у цьо­му сенсі російський ко­ло­ніалізм був що­до украї­нців інклю­зи­вним. Він давав шанс ко­ж­ному з них на інди­від­уа­льному рі­вні інте­грувати­ся в пані­вну спільно­ту.

Про­те пси­хо­ло­гі­чний ме­ха­нізм поневоле­н­ня в усіх ко­ло­ніалі­змах поді­бний. Він перед­ба­чає для ко­ло­нізованих засвоє­н­ня не­га­ти­вно­го уявле­н­ня про самих се­бе, яке наки­ну­ли їм ко­ло­нізатори. Як­що пані­вна група трактує ко­ло­нізованих як ни­ж­чу расу («бы­ки», «ку­гу­ты», «жло­бы», «хох­лы», «ко­лхоз» і поді­бне), то поневоле­ні під цим дискурси­вним (а ча­сом і поліцейським) ти­ском пере­ймають по­гляд ко­ло­нізаторів і ба­чать се­бе саме та­ки­ми — неповно­цін­ни­ми, недороз­винени­ми — і, при­родно, намага­ю­ться дисти­нці­ю­вати­ся від власної упослі­дженої групи та при­єд­нати­ся до пані­вної. Вони імі­тують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «свої­ми», демонстрають особли­ву по­горду до сво­го ми­ну­ло­го — до мало­осві­че­них ко­лгосп­них «хох­лів», і особли­ву ненависть до «хох­лів» осві­че­них, ко­трі, по­при осві­ту, не під­дали­ся аси­міля­ції.

У середи­ні 80-х, прига­дую, моя київська сусі­д­ка («хох­лу­шка», як вона се­бе нази­вала) щи­ро ди­вувала­ся, що ми роз­мовля­є­мо з на­шою кі­лькарі­чною донькою по-украї­нськи. «За­чем вы ре­бенку жизнь кале­чи­те?!..» — спів­чу­тли­во казала вона, ро­зумію­чи без надмі­рних інтелектуа­льних ре­ф­ле­ксій, на основі само­го ли­ше повся­к­ден­но­го досвіду та «здорово­го глузду», що ми справді створю­є­мо ди­ти­ні непо­трі­бні про­бле­ми в майбу­т­ньо­му — і з довко­ли­шнім, доволі агреси­вним що­до украї­нської мови середови­щем, і з тоді­шньою владою, для якої вся­ка осві­че­на украї­номовність бу­ла без­сумні­вною ознакою «бу­ржу­а­зно­го на­ціоналі­зму».

Ди­ти­на ви­росла, пі­шла 1991 року до школи, закі­нчи­ла бакала­врат у Киє­ві, магістерку в Ке­мбріджі і докторат у Пари­жі, опану­вала з деся­ток європейських мов і поверну­ла­ся в Украї­ну бо вва­жає, що тут жи­т­тя — ці­каві­ше. А не­що­давно вона навіть скори­стала­ся зі сво­го зна­н­ня російської, побувавши уперше в жит­ті в Москві і з поди­вом пере­свід­чи­вшись, що там, на від­міну від Киє­ва, украї­нської й справді не ро­зуміють.

3. (Двад­цять) дві Украї­ни

Навесні 1990 року я вперше по­трапив до США, де від­разу ж зі­ткну­вся з про­бле­мою ви­тлу­ма­че­н­ня аме­ри­канцям, хто я і звід­ки.

«I’m from Ukraine», — бадьоро від­казував я, але це не справля­ло на них жодно­го вра­же­н­ня.

«Bahrejn?» — пере­пи­тував де­хто. Інші просто стенали пле­чи­ма. Або чемно ки­вали, ні­чо­го, однак, при то­му не ро­зумію­чи.

Аж наре­шті на лі­та­ку мені трапи­вся чо­лов’яга, яко­го моя від­повідь анітрохи не зди­вувала.

«Which Ukraine? — діло­ви­то пере­пи­тав він. — Polish one or Russian one?»

«Soviet one, — від­повів я, си­лу­вано усмі­ха­ю­чись. — So far».

Що­до «so far» (наразі) — я мав ра­цію. Не ми­ну­ло й двох літ, як Совє­тський Союз роз­вали­вся, а про­те умовний поділ Украї­ни на «польську» й «російську» не ті­льки не зник, а й із пли­ном ча­су по­глиби­вся.

Перейти на страницу:

Похожие книги