Найголовнішим було розуміння імперського дискурсу як способу здійснення влади, як засобу колоніального домінування. Такий підхід давав мені змогу деконструювати панівне мовлення і сховану за ним партикулярну ідеологію, котра маскується під «об’єктивність» і «позапартійність», «наукове знання» і «здоровий глузд», під загальноприйняту й самоочевидну «норму», хоч по суті сама штучно ту «норму» витворює, насаджує і підтримує.
Найнаочнішим прикладом такого дискурсивного домінування є, наприклад, «загальноприйняте» в Києві та інших містах розмовляння російською (дарма що вдома, за даними соціологів, принаймні третина киян спілкуються по-українськи). Ця «норма» була витворена специфічними колоніальними дискурсами у поєднанні з поліційним терором проти «націоналістів», до яких автоматично зараховували всіх публічно україномовних; сьогодні ця «норма» підтримує себе вже й без терору, спираючись головно на «здоровий глузд». Насправді той «глузд» є всього лиш продуктом колоніальної індоктринацїї, дискурсивно витвореною «нормальністю», що дійсно комфортна для колонізаторів, бо підтримує їхнє домінування, проте аж ніяк не для колонізованих, котрим цю патологію подають як «норму»: так, мовляв, «історично склалося». Насправді не «склалося», а було штучно створено за допомогою цілком конкретних політичних дій, соціальної, сказати б, «інженерії».
Безумовно, західні постколоніальні студії мають істотний, подеколи ключовий расовий компонент, який неможливо беспосередньо перенести на українсько-російські стосунки. Для українців їхньою «чорною шкірою» є їхня «чорна» мова — на противагу «білій», російській. Змінити її неважко, тож у цьому сенсі російський колоніалізм був щодо українців інклюзивним. Він давав шанс кожному з них на індивідуальному рівні інтегруватися в панівну спільноту.
Проте психологічний механізм поневолення в усіх колоніалізмах подібний. Він передбачає для колонізованих засвоєння негативного уявлення про самих себе, яке накинули їм колонізатори. Якщо панівна група трактує колонізованих як нижчу расу («быки», «кугуты», «жлобы», «хохлы», «колхоз» і подібне), то поневолені під цим дискурсивним (а часом і поліцейським) тиском переймають погляд колонізаторів і бачать себе саме такими — неповноцінними, недорозвиненими — і, природно, намагаються дистинціюватися від власної упослідженої групи та приєднатися до панівної. Вони імітують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «своїми», демонстрають особливу погорду до свого минулого — до малоосвічених колгоспних «хохлів», і особливу ненависть до «хохлів» освічених, котрі, попри освіту, не піддалися асиміляції.
У середині 80-х, пригадую, моя київська сусідка («хохлушка», як вона себе називала) щиро дивувалася, що ми розмовляємо з нашою кількарічною донькою по-українськи. «Зачем вы ребенку жизнь калечите?!..» — співчутливо казала вона, розуміючи без надмірних інтелектуальних рефлексій, на основі самого лише повсякденного досвіду та «здорового глузду», що ми справді створюємо дитині непотрібні проблеми в майбутньому — і з довколишнім, доволі агресивним щодо української мови середовищем, і з тодішньою владою, для якої всяка освічена україномовність була безсумнівною ознакою «буржуазного націоналізму».
Дитина виросла, пішла 1991 року до школи, закінчила бакалаврат у Києві, магістерку в Кембріджі і докторат у Парижі, опанувала з десяток європейських мов і повернулася в Україну бо вважає, що тут життя — цікавіше. А нещодавно вона навіть скористалася зі свого знання російської, побувавши уперше в житті в Москві і з подивом пересвідчившись, що там, на відміну від Києва, української й справді не розуміють.
3. (Двадцять) дві України
Навесні 1990 року я вперше потрапив до США, де відразу ж зіткнувся з проблемою витлумачення американцям, хто я і звідки.
«I’m from Ukraine», — бадьоро відказував я, але це не справляло на них жодного враження.
«Bahrejn?» — перепитував дехто. Інші просто стенали плечима. Або чемно кивали, нічого, однак, при тому не розуміючи.
Аж нарешті на літаку мені трапився чолов’яга, якого моя відповідь анітрохи не здивувала.
«Which Ukraine? — діловито перепитав він. — Polish one or Russian one?»
«Soviet one, — відповів я, силувано усміхаючись. — So far».
Щодо «so far» (наразі) — я мав рацію. Не минуло й двох літ, як Совєтський Союз розвалився, а проте умовний поділ України на «польську» й «російську» не тільки не зник, а й із плином часу поглибився.