Лексикон націоналіста та інші есеї

Ми мали до­стат­ні під­стави очі­ку­вати поді­бно­го. Власне, ми й ба­чи­ли щось поді­бне — спершу в Алма-Аті по­тім у Тбілі­сі й Баку, по­тім у Вільню­сі й Ри­зі. І наре­шті — 19 серп­ня 1991 року в Москві. Ми знали, звісно, що си­стема стру­х­ля­віла, але ні­хто не знав, до якої мі­ри і як шви­д­ко й на­скільки без­кровно вона ві­ді­йде у не­бу­т­тя. Ми знали, що вона опи­рати­меться і принаймні в цьо­му не поми­ля­лись. Ко­ж­но­го дня ми трі­шки роз­ши­рю­вали про­стір свободи, але водночас від­чу­вали, що на­ступ­но­го дня все мо­же заверши­ти­ся, урвати­ся і поверну­ти­ся до найгі­рших ча­сів. Це бу­ло на­че рух по мін­ному полі, на­че гра у російську руле­тку — п’янка, запамороч­ли­ва, азарт­на і не­рвова.

Ми справді по­спішали — прагнули поба­чи­ти, ви­сло­ви­ти все те, що ще вчора бу­ло заборонене і, хтозна, мо­ж­ли­во завтра бу­де заборонено знов. Ми ку­пу­вали деся­тки звільнених від цензури кни­жок, перед­пла­чу­вали не­ймовірну кі­лькість “заборонених” ча­сопи­сів, вклю­чно з якою-не­будь естонською “Советской Мо­ло­де­жью” та обласною франкі­вською “Га­ли­чи­ною”. Кі­лькох жит­тів не ви­стачи­ло б, аби все пере­чи­та­ти. Але ж чи­та­н­ня, тоб­то не ли­ше чи­та­н­ня, бу­ло го­ло­вною метою всіх цих при­дбань та накопи­чень.

Під­сві­до­мо, га­даю, ми поводи­лись як ри­би­ни, що від­кла­дають ти­ся­чі ікрин із надією, шо якась їхня невели­ч­ка ча­сти­на пере­жи­ве всі зне­годи й продовжить рід бу­ло щось воісти­ну інсти­нкти­вне, біо­ло­гі­чне у то­му драйві. Ну, і що роби­ти те­пер з усі­єю ті­єю ікрою?..

Я по­троху ви­ки­даю пере­бу­довні га­зети, від­даю до бібліо­тек кни­жки і жу­рнали. Але вперто збе­рі­гаю ті пожовклі, по­га­но» якості польські кни­жки і ча­сопи­си, які привіз у чи­малих торбах 1989 року з Польщі.

За комунізму той край, мо­же, й не був «справж­нім закордоном» у сенсі реальних політи­чних свобод та фа­кти­чної суверен­ності. Про­те для нас, украї­нців, він, без­умовно, був іншим сві­том у сенсі від­кри­тості, інтелектуа­льно­го драйву, ми­сте­цької від­ваги чи навіть зу­хвало­сті. Партійна ди­кта­тура у Польщі не бу­ла та­кою брута­льною, як у інших краї­нах комуністи­чно­го блоку. І походи­ло це не від доброї волі місцевих партійців та каге­бе­шни­ків, не від якоїсь їхньої особли­во ла­гідної вда­чі та ве­гетарі­анських нахи­лів, а від ти­хо­го опору всьо­го суспільства, від по­стійно­го сабо­та­жу, від уперто­го масово­го не­ба­жа­н­ня прийня­ти цю владу і цю си­стему — з усі­ма її мі­фа­ми, си­м­вола­ми та цін­ностя­ми — як свою власну. Вона завжди бу­ла тут чу­жою, оку­па­ційною, і саме то­му завали­ла­ся, щойно втрати­ла зовні­шню без­умовну під­три­мку. Польща справді бу­ла, як полю­бляє при­казувати Адам Мі­хнік, «найвеселі­шим бараком у комуністи­чному та­борі».

2.

Я ні­ко­ли не ви­вчав спеці­ально польської мови. Вона при­йшла якось сама собою — через ілюстровані жу­рнали, які продавали у совє­тських кі­осках, через му­зи­чні про­грами, які я під­лі­тком слу­хав по радіо, зре­штою, через теле­ба­че­н­ня, яке ми на­вчи­ли­ся з ча­сом при­ймати у Львові на саморобні антени. Усі ці ре­чі бу­ли ці­каві­ші, жваві­ші, привабли­ві­ші, ніж їхні ку­ди примі­ти­вні­ші, об­тя­же­ні ну­дною ідео­ло­гією й убогою пропага­ндою сові­ти­ські від­повід­ни­ки. Я над цим тоді не задуму­вався, але від­чу­вав інтуї­ти­вно. Польська мова, про­при не­звичні лі­те­ри з усі­ля­ки­ми га­че­ч­ками й ри­соч­ками, вияви­лась на ди­во зроз­умілою. І ли­ше по­тім я прочи­тав у якійсь му­дрій науковій стат­ті, що ні­чо­го ди­вно­го в тім нема, бо ле­кси­чно до украї­нської ближ­ча ли­ше біло­руська, далі, за польською, йде сло­ва­цька і щойно за нею, на четверто­му місці, російська.

Я, зроз­уміло, був не само­т­ній у цьо­му своє­му хобі. Серед осві­че­них украї­нців, особли­во на заході краю, це бу­ло рад­ше нормою. Не без певно­го поди­ву я довід­ався згодом, що поді­бно намага­ли­ся чи­та­ти по-польськи не ли­ше біло­руси, а й деякі росі­я­ни, ли­товці і навіть східні нім­ці. Для більшо­сті з них, га­даю, це був не ли­ше додатковий, альте­рнати­вний ка­нал інформа­ції, мо­ж­ли­вість під­клю­чи­ти­ся до сві­ту без московсько­го посередни­цтва, а й своєрідна фронда, ти­хий вияв інтелектуа­льної непокори що­до імперської гіперцентралі­за­ції та гіпері­део­ло­гіза­ції. Нелег­ку ди­фу­зію інформа­ції у закри­тих суспільствах по-своє­му добре ілюструє анек­дот із кі­нця 60-х, у якому від­лу­ню­ють модні вія­н­ня то­го ча­су — поява на Заході контрку­льтури, ру­ху гіпі, сексуа­льної револю­ції.