Усе відбулося так поволі і поступово, що важко сказати — коли саме. Останньою точкою цього процесу, безумовно, був рік 2004, коли нова стіна — назвімо її оксамитною, паперовою чи просто візовою — зросла на польсько-українському кордоні. Першого травня того року Польща вступила до Євросоюзу, а заразом і до шенгенської зони — «зони стабільності та добробуту», як її дещо помпезно, але загалом слушно окреслює євросоюзівська ново-мова. З іронії долі це сталось у так званий «день міжнародної солідарності трудящих». Межі стабільності та добробуту збігалися тепер із межами солідарності чи, принаймні, того, що від неї залишилося. Україна опинилася поза муром, без особливих надій коли-небудь за нього потрапити.
Розчарування переростає в роздратування, роздратування — у розпач, розпач — в апатію. Одні звинувачують Захід — за невігластво, пиху, парохіалізм, егоїзм, боягузливість, лицемірство, подвійні стандарти й небажання трактувати Україну бодай нарівні з іншими посткомуністичними невдахами, зокрема з Балкан. Інші лають Росію — за підступність та агресивність, за українофобію, за патологічне неприйняття української незалежності й намагання її підірвати й скомпрометувати на різні лади. І нарешті ще інші, не найчисленніші, але найпроникливіші, критикують самих себе — за брак єдності, солідарності, політичної культури, вміння обрати собі компетентну й відповідальну владу, брак волі і хисту реформувати країну.
Мій добрий приятель, відомий історик, стверджує, що поляки почали свою «європейську інтеграцію» ще задовго до того, як «Солідарність» виграла 1989 року парламентські вибори і сформувала проєвропейський уряд. Її початками були антицарські повстання 1830-1831 та 1863-1864 років, антинацистське повстання 1944-го, антикомуністичні повстання 1956, 1970 й 1980-1981 років. Власне, додає іронічно приятель, їхню інтеграцію до Європи можна вивести ще з середньовіччя, коли вони обрали собі західний, а не східний різновид християнства.
Я знаю його улюблену теорію «залежності від шляху»: точка, до якої прибудеш, залежить від точки, з якої ти вийшов. За допомогою цієї теорії можна багато що пояснити — може, аж надто багато. За її допомогою можна виправдати некомпетентність і непотизм, і навіть брутальність деспотів, трактуючи це як «місцеву традицію», і так само можна розгрішити населення за пасивність і корумпованість, розумові й фізичні лінощі, брак цивільності й відповідальності, посилаючись на «важкий спадок минулого». Минуле справді визначає майбутнє — проста й зручна істина для кожного, хто, стикаючись із проблемою, шукає не вирішення, а виправдання.
Мій приятель, однак, не погоджується. «Ця теорія, — каже він, — аж ніяк не детерміністська. Минуле, як і людські гени, визначає багато чого, але далеко не все. Воно лише встановлює певні межі, рамки — коридор можливостей. Він, зазвичай, досить широкий. І ти можеш сповна його використати, водночас розширюючи його, — як це трапилося, наприклад, п’ять років тому під час Помаранчевої революції. А можеш і навпаки — фатально його звузити, навіть змарнувати, — як це й трапилося опісля».
Мені жаль, що я не історик і не можу обсервувати усе довкола з такою філософською незворушністю, sub specie aeterni-tatis — з погляду вічності. Хоч я й знаю, що років за сто все довкола буде гаразд, а за тисячу — навпаки, тобто — від усієї нашої захланної цивілізації не залишиться ані сліду, проте ані перше знання, ані друге чомусь не дає мені спокою. Мене й далі цікавить, чому це одні народи, як-от поляки, здатні тут і тепер сповна використати свій коридор можливостей, а інші, як-от, українці, примудряються змарнувати й те, що, здавалося б, змарнувати вже неможливо. Чому одні нації з комуністичного блоку стали справжнім «закордоном», а інші так і залишилися «ближнім». Майстри геополітичної новомови іноді ще називають це сферою російських «привілейованих інтересів».