Актуальність Мілоша
Серед майже пів центнера книжок, які я привіз навесні 1990-го зі своєї першої у житті поїздки до Америки, був зокрема й ошатний том есеїстики Чеслава Мілоша, виданий 1985 року нью-йоркською «Сучасністю» у перекладі Богдана Струмінського. Я чув про цю книжку й раніше: її згадували в одному ряду із романами Джорджа Орвела та Артура Кестлера — як блискучий аналіз розумового поневолення, яке чинить комуністична ідеологія та відповідна репресивна система.
Книжка була справді чудовою — легкий, елегантний стиль, дотепні метафори, а головне — витончений аналіз, опертий на конкретному особистому досвіді та спостереженнях за долями знайомих і друзів у тоталітарному «плавильному казані». Я відразу відчув, що твір треба якомога хутчіш опублікувати в Україні. То був час горбачовської «перестройки», коли в рамках офіційної політики «гласності» та «демократизації» ледь не щодня з’являлися якісь нові, раніш заборонені твори й порушувались актуальні, табуйовані досі проблеми. Щодня, можна сказати, простір свободи розширювався, але й дедалі запеклішим був спротив старої системи, готової вжити найбрутальніших заходів, аж до встановлення диктатури, для збереження тоталітарної комуністичної імперії.
Кожен день був, у певному сенсі, дарунком долі, бо ж постійно чигала небезпека, що наступного ранку ми прокинемося в іншій країні — з військовим станом, танками на вулицях та кривавими побоїщами на міських майданах — як 1989 року в Пекіні на площі Тяньаньмень. До певної міри ця інтуїція була слушною, бо ж у серпні 1991-го приблизно так і сталося, — от тільки система була вже занадто пригнилою на той час, аби її будь-чим порятувати. Ми це начебто й відчували, проте жодної певності ніхто мати не міг, тож слід було поспішати — видати все, що можна, і так само все, що можна, придбати й передплатити, аби потім, у мороці нового маразматичного режиму, перечитувати потайки всі ці скарби в очікуванні нової відлиги.
Я працював тоді у журналі «Всесвіт», де без особливих труднощів вдалося переконати головного редактора опублікувати «Поневолений розум» розділ за розділом, від першого до дев’ятого, скоротивши лише, з огляду на журнальний обсяг, чотири нариси, присвячені конкретним польським письменникам, які потребували б для українського читача занадто розлогого коментування. Розпочати ту публікацію, однак, довелося з кінця і то значно раніше, як планувалося. У січні 1991-го совєтська вояччина напала на беззбройних захисників литовського парламенту і вільнюського телецентру. Кільканадцять людей загинуло, десятки потрапили до лікарень. Загроза військової диктатури замаячіла на повен зріст.
Я запропонував головному редакторові розпочати публікацію «Поневоленого розуму» негайно, з останнього розділу «Балтійці», присвяченого трьом маленьким народам, яких совета окупували 1940 року і піддали щонайбрутальнішим тоталітарним репресіям. У короткому редакційному врізі я пояснював причину такого нашого рішення, підкреслюючи, що цим ми заявляємо про свою солідарність із литовцями та їхньою боротьбою за незалежність. Редактор — людина, сказати б, доволі обережна (як син розстріляного у 30-ті роки письменника він мав на це, вочевидь, певні підстави) — несподівано погодився. А далі — ми навіть не встигли закінчити публікації «Поневоленого розуму», як Совєтський Союз розвалився, Комуністичну партію розпустили і Мілошеві порахунки із комунізмом, здавалося, назавжди втратили актуальне значення.
Над проваллями
Сьогодні від того рожевого оптимізму нас відділяє два десятиліття, а від часів написання книжки — цілих шість. «Поневолений розум» у чомусь справді втратив свою актуальність, але в чомусь набув її — нової й цілком несподіваної.