Читаем Лексикон націоналіста та інші есеї полностью

Комунізм як ідео­ло­гія, схо­же, без­надійно ском­прометував се­бе гено­ци­дною практи­кою в рі­зних краї­нах та соціально-економі­чною неефекти­вністю. Йо­го претензії на пі­зна­н­ня «законів Історії» та їхнє «наукове» опану­ва­н­ня вияви­ли­ся жа­лю­гідною фі­к­ці­єю — зі зло­вісни­ми, на жаль, наслі­д­ками. Опи­саний Міло­шем Метод вели­кою мі­рою втратив глобальну привабли­вість, зали­ши­вшись «Новою Ві­рою» ли­ше для кі­лькох релі­ктових ди­кта­тур, не­чи­слен­них захі­дних інтелектуа­лів та кі­лькох со­тень пост­комуністи­чних хи­тру­нів із так званих «компартій», що парази­тують на но­стальгійних на­строях наївних пенсіоне­рів. Тож поле­мі­ка з Методом у політи­чному пла­ні має справді суто істори­чне значе­н­ня, як і докла­дні опи­си ме­ха­нізмів опану­ва­н­ня лю­дсько­го ро­зуму діалекти­чно-мате­рі­алі­сти­чною демаго­гією за все­бі­чно­го державно­го ти­ску і дедалі по­ту­ж­ні­шо­го поліційно­го те­рору. Про­те зали­шає­ться актуальним моральний, глибоко гу­маністи­чний па­фос ці­єї поле­мі­ки, і не менш актуальним, особли­во для сьо­годні­шньої Украї­ни, зали­шає­ться опис ко­ла­бора­ції інтелектуа­лів із ко­ло­ніальним, оку­па­ційним, по суті, ре­жи­мом. Ме­ха­нізм зради, рі­зні способи самооб­ману і самови­прав­да­н­ня, докла­дано опи­сані Міло­шем на конкрет­них при­кла­дах, ставлять йо­го «Поневоле­ний ро­зум» в один ряд із найви­значні­ши­ми ху­до­ж­німи сту­дія­ми ко­ла­бора­ціонізму — як «Конформіст» Альбе­рто Моравіа, «Ме­фісто­фель» Кла­уса Ман­на, «Со­т­ні­ков» Васи­ля Ви­кова. «Той уряд не був своїм власним, — пи­ше Мілош про польську комуністи­чну верхі­вку, немов про сьо­годні­шню “украї­нську”. — Шлю­бне ло­же для одруже­н­ня влади з народом бу­ло при­кра­ше­не на­ціональни­ми ге­рбами і прапорами, а про­те з-під лі­жка сти­рча­ли чобо­ти енкаведиста».

Серед інших інтелектуа­льних сю­же­тів Міло­ше­вої кни­жки варто від­значи­ти принаймні ще два, які мають найбез­посередні­ший стосу­нок до сьо­годні­шньої Украї­ни. Один із них, найповні­ше пред­ставле­ний у другому роз­ділі («Захід»), стосує­ться ха­ракте­рно­го для всіх східноє­вропейців ресенти­менту до Захі­дної Європи та, особли­во, Аме­ри­ки. Цей нати­вістський ресенти­мент, хоч і не ці­лком без­під­ставний, спорі­днює ме­шканців Східної Європи із глибин­ним російським анти­захі­дни­цтвом і об’єкти­вно, у специ­фі­чних східноє­вропейських (і сьо­годні­шніх украї­нських) умовах, торує шлях зовсім не утверджен­ню на­ціональної самобут­ності та роз­кві­тові на­ціональних ку­льтур, а всьо­го лиш дедалі повні­шо­му російському до­міну­ван­ню. Поборю­ю­чи «космополітизм» і звільня­ю­чи­ся з-під впливів «гнило­го Заходу», східні європейці по­трапля­ють у стан ку­льтурної ізо­ля­ції та ці­лкови­тої зале­ж­ності від Росії.

Мілош, який добре знав оби­два сві­ти, пере­кон­ли­во стверджує, що міф про якусь особли­ву російську «ду­ховність» на про­ти­вагу ще мі­фі­чні­шій захі­дній «без­ду­ховності» є продуктом неві­гластва, упередже­н­ня або ж сві­до­мої фа­льси­фі­ка­ції. Ку­льтура Заходу на­справді не­зрівнян­но бага­т­ша й рі­зноманіт­ні­ша, і як­що вже говори­ти про пере­сі­чних росі­ян, то від­рі­зня­ю­ться вони від пере­сі­чних аме­ри­канців не якоюсь ви­щою ку­льтурою чи «ду­ховністю», а ті­льки більшою примі­ти­вністю повся­к­ден­но­го побуту та неподо­лан­ни­ми зли­дня­ми.

Другий сю­жет, найповні­ше пред­ставле­ний у заклю­чній ча­сти­ні («Балтійці»), стосує­ться ши­рокомас­штабної руси­фі­ка­ції, яку совє­ти здійсню­вали на оку­пованих те­ри­торі­ях. Зга­дано тут і де­порта­цію кри­мських та­тар, і «особли­ві успі­хи» руси­фі­ка­ційної політи­ки в Украї­ні, забез­пе­че­ної, з одно­го боку, масовим заве­зе­н­ням ко­ло­нізаторів, а з іншо­го — вини­ще­н­ням авто­хтонів. «Існува­н­ня народів [з по­гляду комуністи­чної доктри­ни] не має ра­ціонально­го об­ґрунтува­н­ня. А про­те на те­пері­шньо­му етапі з ни­ми доводи­ться раху­вати­ся як із фа­ктом. Рекомендовано навіть під­три­му­вати роз­ви­ток на­ціональних ку­льтур, але ті­льки ті­єю мі­рою, якою це го­тує народ до на­ступ­ної фа­зи. Все, що ку­льтурно зближує цей народ із народом російським, заслу­говує на під­три­мку… Слід, однак, повся­к­час пам’ята­ти про кі­нцеву мету — зли­т­тя народів у єдине ці­ле. З цьо­го по­гляду, на­ціоналізм заслу­говує на не­ща­дне ви­корі­не­н­ня».

А що єдиним народом, який по­збувся хвороби на­ціоналі­зму, є вели­кий і найпередові­ший російський народ, із яким, власне, у майбу­т­ньо­му й мають зли­ти­ся усі інші народи, то вся­кий на­ціоналізм, тоб­то не­ба­жа­н­ня зли­вати­ся, «мо­ж­на коро­тко окресли­ти та­кож як анти­російськість».

Єдиною пере­шкодою всім цим чу­довим проектам, цьо­му то­та­лі­та­рному ла­дові, чи, по-сьо­годні­шньо­му ка­жу­чи, «стабільності», завжди був лю­дський мате­рі­ал, ко­трий, як саркасти­чно за­уважує Мілош, «має одну ха­ракте­рну ри­су: не лю­бить, ко­ли йо­го вва­жа­ють усьо­го лиш мате­рі­алом». Один із роз­ділів

Перейти на страницу:

Похожие книги