Лексикон націоналіста та інші есеї

Чи­та­чі цих статей на­вряд чи й задумаю­ться, що лю­ди по той бік кордону на­справді та­кі самі, як і вони: із дво­ма руками, но­га­ми і, пере­ва­ж­но, з дво­ма очи­ма; і жи­т­тя їхнє, хоч, мо­же, не та­ке замо­ж­не й без­пе­чне, про­те зага­лом мало чим від­рі­зня­є­ться від будь-яко­го іншо­го: вони так само ви­ро­щу­ють ді­тей, на­вча­ють сту­дентів, пи­шуть ві­рші, ставлять опери, бу­дують лі­та­ки і не мають найменшо­го намі­ру прони­кати до запові­т­ної ше­нгенської зони стабільності й добробуту — хоч ле­га­льно, хоч нелегально. Чи­та­чі цих статей неабияк, ли­бонь, зди­вувались би, ко­ли б довід­али­ся, що ті­льки 14% украї­нців мають закордон­ні паспорти для від­повід­них подоро­жей, і що серед усіх інших мі­грантів у запові­т­ному Євросою­зі украї­нці не становлять навіть пів від­со­тка.

Дискурси­вні му­ри мо­жуть бу­ти ку­ди не­без­пе­чні­ші від реальних, бо ж спору­джу­ю­ться зі слів у лю­дських го­ло­вах, і за якийсь час блоки стерео­ти­пів стають мі­ц­ні­ши­ми від бетон­них.

4.

Кі­льканад­цять років то­му на одній із конфе­ренцій я мав необа­чність окресли­ти деякі украї­нські про­бле­ми як постко­ло­ніальні. Й одразу ж отри­мав нале­ж­ну від­січ від афри­канських уча­сни­ків. «Що ти тя­миш у ко­ло­ніалі­змі?!.. — напались на мене вони. — Ти ж білий!..»

Тоді мені цей аргумент ви­давався де­що ди­вним. Адже зовсім не конче бу­ти без­до­мним, що­би ро­зумі­ти бі­дність, і не конче бу­ти жі­нкою, щоб си­мпати­зувати фе­міністкам. Ли­ше згодом я зрозумів — ко­ли за­уважив, що мілі­ці­я­нти затри­му­ють чорних на вули­цях Киє­ва набага­то ча­сті­ше, ніж білих; що в усіх європейських ае­ропортах, вклю­чно з на­ши­ми, їхні доку­менти пере­ві­ря­ють набага­то ретельні­ше; або що більшість на­ших масмедіа ні­ко­ли не забу­ває за­значи­ти на­ціональність зло­чи­нця, як­що це грузин, сене­га­лець чи ци­ган, зате ні­ко­ли не зга­дує на­ціональності, як­що йдеться про украї­нця, єврея чи росі­я­ни­на. Я почав ро­зумі­ти, що справедли­вість, рі­вність, свобода та інші уні­версальні цін­ності на­справді не та­кі вже й уні­версальні, і що чорна шкіра мо­же бу­ти та­кою ж і навіть більшою про­бле­мою в Киє­ві, ніж украї­нська мова де-не­будь у Доне­цьку чи Севастополі.

Серед усіх цих постко­ло­ніальних про­блем варто зга­дати одну, не найгі­ршу, але не­приє­мну і по-своє­му си­мпто­мати­чну: невро­ти­чне прагне­н­ня всіх східноє­вропейців по­збути­ся своєї східноє­вропейської іденти­чності, мов якоїсь хвороби, і вига­дува­н­ня нато­мість пре­стиж­ні­ших іденти­чностей — норди­чної, центральної, у крайньо­му разі — центрально-східної. Я їх ро­зумію, бо й сам почу­ваю поді­бне прагне­н­ня. Східна Європа як дискурси­вна кон­струкція роз­та­шо­вана надто близько до чорної ді­ри, званої «Євразією», з червоним велетом (чи, мо­же, карли­ком) у її глиби­нах. Ко­жен, при­родно, бої­ться бу­ти засмокта­ним у цей про­стір, проковт­ну­тим і роз­чи­неним. Не­приє­мне тут не так прагне­н­ня східноє­вропейців політи­чно ди­станці­ю­вати­ся від «Євразії», її корумпованих ін­ститу­цій та авторита­рних практик, як енергійне дискурси­вне іншу­ва­н­ня «сходу», йо­го есенці­алі­за­ція та гомо­геніза­ція, ха­ракте­рні для кла­си­чно­го ко­ло­ніалі­зму. «Нові європейці» явно не прагнуть зни­щи­ти давні му­ри, рад­ше — пере­су­ну­ти їх далі на схід.

Поля­ки, з цьо­го по­гляду, — чи не остан­ній народ у Європі (мо­ж­ли­во, ще з ча­сти­ною балтійців та сканди­навів), ко­трий ставить цін­ності понад інтереси і трактує всере­йоз та­кі давні й напів­забу­ті в «старому» Євросою­зі те­рміни, як права лю­ди­ни, громадя­нські свободи, со­лі­дарність, і ко­трий наївно вва­жає, що му­ри справді слід зруйну­вати, а не пере­сувати далі на схід. Я вдя­чний їм бага­то за що, але особли­во — за цю старомодну річ, яку вони вина­йшли і якої вперто не ба­жа­ють зрі­кати­ся, — со­лі­дарність.

Понад чверть сто­лі­т­тя то­му один із їхніх блиску­чих поетів та есе­їстів Адам За­ґа­є­вський ри­тори­чно запи­тував із пону­рих глибин без­просві­т­но­го військово­го стану:

«Що трапи­ться одно­го дня — одно­го чу­дово­го дня, — ко­ли Польща здобу­де наре­шті політи­чну свободу? Невже та ди­вови­ж­на ду­ховна напруга, яка ха­ракте­ри­зує сьо­годні польську доволі чи­слен­ну демократи­чну елі­ту, раптово зни­к­не? Невже костьо­ли споро­ж­ніють? Невже пое­зія зроби­ться усьо­го лиш предметом для зну­джених фа­хі­вців, як це має­мо у ща­сли­вих захі­дних краї­нах? Невже кі­но стане лиш га­луз­зю роз­ва­жа­льної індустрії? Невже всі ті ре­чі, які вини­кли в Польщі як реакція на за­грозу то­та­лі­та­ри­зму, — ре­чі, вря­товані від по­топу, захи­ще­ні від де­струкції, під­несені над не­без­пекою, немов над ви­соким му­ром, — при­пи­нять своє існува­н­ня в той самий день, ко­ли та не­без­пека зни­к­не?»

Він не зга­дав сло­ва со­лі­дарність, а про­те воно від­чу­ває­ться у йо­го сло­вах, у само­му їхньо­му па­фосі — понад му­рами, понад кордонами та загоро­жа­ми. Хоча, мо­же, мені ли­ше так здає­ться — як це ча­сто бу­ває з ре­ча­ми, яких нам дедалі ду­ж­че не ви­стачає.

2009