Лексикон націоналіста та інші есеї

Я шви­д­ко ви­ріс за кі­лька років і трохи, здає­ться, подорослі­шав. В остан­ньо­му кла­сі школи я вже мав до­ступ до роз­маї­то­го сам­ви­даву та іншої нелегальщи­ни. Моїм бать­кам це, зроз­уміло, не ду­же подобалось і я, як умів, при­ховував від них свою «під­пільну» дія­льність. Лі­те­ратуру мені по­стача­ла Іри­на Кали­нець — вона якраз пра­цю­вала тоді у моїй школі. До вчи­телю­ва­н­ня її не під­пу­скали й близько, про­те й на скро­мній бібліо­те­чній посаді вона приму­дря­ла­ся вести доволі активну просві­т­ни­цьку, чи, як вона це форму­лю­вала, проповід­ни­цьку робо­ту.

Ці­каво, що серед текс­тів, які я від неї отри­му­вав, бу­ли не ли­ше твори Дзю­би, Мороза, Сверстю­ка, Чорновола, а й че­хосло­ва­цькі пу­блі­ка­ції пері­оду «Празької весни». Насамперед це був «Украї­нський календар» за 1968 рік та дво­міся­чник «Дукля», що йо­го ви­давала у Пря­ше­ві та, власне, й досі ще ви­дає східносло­ва­цька украї­нська менши­на, а та­кож — кі­лька га­рних кни­жок із то­го ж та­ки ви­давни­цтва, зокрема — одно­то­мни­ки Антони­ча та Вин­ни­че­нка з ґрунтовни­ми лі­те­ратурно-кри­ти­чни­ми перед­мовами.

«Дукля» то­го пері­оду друку­вала не ли­ше заборонених в Украї­ні пи­сьмен­ни­ків, а й пере­кла­дала найці­каві­ших чеських і сло­ва­цьких авторів, а та­кож — пу­блі­ку­вала пере­кла­ди основних доку­ментів «Празької весни». З них бу­ло більш аніж оче­ви­дно, що ніякої «контрреволю­ції» в Че­хосло­вач­чи­ні не бу­ло, а бу­ла досить чесна (і досить наївна, як я зрозумів пізні­ше) спроба збу­дувати щось на зразок «соціалі­зму з лю­дським облич­чям».

Ці доку­менти мали для мене в той час особли­ву цін­ність, оскільки дедалі більше моїх товари­шів поверта­ло­ся з армії з прополіскани­ми мізками, пере­конані на політзаня­т­тях, що інтервенція в Че­хосло­вач­чи­ну бу­ла необ­хі­дною, бо німе­цькі війська на­че­б­то ось-ось мали пере­йти кордон, а зрадни­цький контрреволю­ційний уряд у Празі ось-ось намі­ря­вся їх за­проси­ти.

Моїм на­ступ­ним анти­радя­нським кроком, от­же, стало ви­вче­н­ня чеської і сло­ва­цької мов (сло­ва­цька, ближ­ча, давала­ся значно ле­г­ше). Мета бу­ла зроз­уміла — чи­та­ти кни­жки й пері­оди­ку «Празької весни» в ори­гіналі. Ори­гінали мо­ж­на бу­ло отри­мати не ли­ше від знайо­мих, а й зна­йти де­що в бібліо­те­ці чи навіть у провінційних кни­га­рнях «Дружба», де вкри­ті порохом твори Клі­ми і Го­лу­ба ле­жа­ли поруч із повни­ми зі­бра­н­ня­ми Хо Ші Міна та Цеден­бала.

Совє­ти чо­мусь за­провади­ли додаткову цензуру на кни­жки й пері­оди­ку з Че­хосло­вач­чи­ни аж у серп­ні, уже після то­го, як їхні та­нки оку­пу­вали краї­ну і фа­кти­чно жодне додаткове цензурува­н­ня вже не бу­ло по­трі­бним. Бю­рократи­чна іне­рція й неповорткість совє­тської си­стеми мали свої пере­ваги. Я зга­дав цей забавний факт через три­над­цять років, ко­ли совє­ти точно так само за­провади­ли додаткову цензуру на польські кни­жки і ча­сопи­си аж після то­го, як генерал Ярузельський увів військовий стан і, від­повід­но, жорсткий цензурний контроль. Воісти­ну, кра­ще пізно, аніж ні­ко­ли.

Одне сло­во, не­хай Господь десь там благосло­вить постфа­ктум совє­тських ідео­ло­гів та бю­рократів за їхню тупість і вайлу­ватість. Бо інакше я на­вряд чи прочи­тав би замо­ло­ду Грабала і Ва­цулі­ка, Шкворе­цько­го і Ку­ндеру. І напевно ж не пере­клав би конце­птуа­лі­ста Ла­дісла­ва Новака і не зробив би з йо­го текс­тів га­рну сам­ви­давну кни­же­ч­ку з ілюстра­ці­я­ми Влод­ка Кау­фмана.

Ши­роко рекла­мована на поча­тку 1970-х че­хосло­ва­цька «нормалі­за­ція» мала своїм специ­фі­чним ідео­ло­гі­чним від­повід­ни­ком в Украї­ні чергову нагінку на «украї­нський бу­ржу­а­зний на­ціоналізм». Її ку­льміна­ці­єю стали політи­чні аре­шти 1972-1973 років, масові чи­стки ку­льтурно-осві­т­ніх ін­ститу­цій та подальше закру­чу­ва­н­ня руси­фі­каторських га­йок. Особи­сті контакти між украї­нськи­ми й чеськи­ми та сло­ва­цьки­ми інтелектуа­ла­ми, що нала­годи­ли­ся бу­ли в 1960-х роках, фа­кти­чно урвали­ся. Я практи­чно ні­чо­го не знав тоді про ті контакти, хоча й ро­зумів, що ані «Дукля», ані украї­нські кни­жки зі Східної Сло­вач­чи­ни не мо­гли з’яви­тись у моє­му льві­вському середови­щі без сприя­н­ня украї­нців із Пря­ше­ва, Ко­шиць чи Браті­сла­ви.

Допі­ру те­пер, ко­ли з’яви­ли­ся друком ли­сти і спо­га­ди украї­нських і чеських диси­дентів тої доби, ми мо­же­мо оці­ни­ти не­формальні контакти між Прагою й Киє­вом та, зокрема, ви­значну роль, яку ві­ді­гравали в них Зіна Ґе­ник-Бе­ре­зовська та інші че­хосло­ва­цькі громадя­ни украї­нсько­го походже­н­ня — як ви­хі­д­ці зі Східної Сло­вач­чи­ни, так і на­ща­д­ки украї­нської анти­більшо­ви­цької емігра­ції 1920-х років.

3.