Лексикон націоналіста та інші есеї

Усупереч роз­горну­тій Кремлем пропага­ндистській істерії, ані пре­зи­дентські, ані парла­ментські ви­бори в Украї­ні 2014 року не принесли праворади­кальним парті­ям та їхнім канди­датам яки­хось помі­т­них електоральних успі­хів. На пре­зи­дентських ви­борах вони не здобули навіть одно­го від­со­тка го­ло­сів, на парла­ментських — не подо­ла­ли (як, до ре­чі, й комуністи) п’яти­від­со­тково­го ви­борчо­го бар’єру. Хоч як парадоксально, а в си­туа­ції війни й політи­чної та, у певному сенсі, на­ціоналі­сти­чної мобілі­за­ції, украї­нське суспільство не про­го­ло­сувало за ради­калів, а під­три­мало нато­мість помі­рковані­ших центри­стів — рі­шу­че на­ставле­них що­до від­би­т­тя зовні­шньої агресії, про­те прими­рли­вих і ком­промісних що­до рі­зноманіт­них вну­трі­шніх поділів та супере­чностей. Це, звісно, зовсім не означає, що чергова поразка ще однієї револю­ції не поверне друго­го ди­ха­н­ня ради­калам. їхній від­носний успіх на недавніх місцевих ви­борах показує, що не­здат­ність центри­стських партій при владі ефе­кти­вно ви­рі­шу­вати про­бле­ми і пов’язана з цим фрустра­ція населе­н­ня неми­ну­че під­ви­щує шанси ради­калів та популі­стів на політи­чне воскресі­н­ня.

4.

Від­пові­вши на друге запи­та­н­ня — про ймовірні при­чи­ни під­несе­н­ня і паді­н­ня праворади­калів, — мо­же­мо поверну­ти­ся до запи­та­н­ня першо­го, де­що складні­шо­го: в чо­му при­чи­на парадоксальної популя­рності на­ціоналі­сти­чних лі­дерів, їхніх ру­хів та си­м­волів із ча­сів Другої сві­тової війни на тлі вкрай ни­зької при­хи­льності до їхніх сьо­годні­шніх ідео­ло­гі­чних спад­коє­м­ців і, взага­лі, до на­ціоналі­сти­чної ідео­ло­гії як та­кої? Сер­йозна дис­ку­сія з цьо­го приводу від­бу­ла­ся навесні 2010 року — не­вдовзі по то­му, як пере­мо­же­ний пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ефе­кт­но грю­к­нув на про­ща­н­ня двери­ма, при­свої­вши посме­рт­но Степанові Бандері найви­щу державну нагороду — зва­н­ня Ге­рой Украї­ни.

Цей провокати­вний жест ви­кли­кав, при­родно, не­га­ти­вну реакцію з боку Москви, ко­тра й перед тим не­вто­мно змальовувала Ві­ктора Юще­нка як бандері­вця і «фа­ши­ста». Засу­див рі­ше­н­ня Юще­нка й пре­зи­дент-елект Ві­ктор Яну­кович та йо­го Партія ре­гіонів, — що зага­лом не ди­вно, враховую­чи їхню ті­сну спів­пра­цю з Кремлем у специ­фі­чній «анти­фа­ши­стській» кампанії, з ви­кори­ста­н­ням, зре­штою, тих самих політ­техно­ло­гів. Нато­мість певною несподі­ванкою стала жорстка реакція на Юще­нків указ з боку Європарла­менту. Йо­го де­пу­та­ти, за ініціати­вою польської делега­ції, ухвали­ли ре­зо­лю­цію, в якій засу­ди­ли нагородже­н­ня Бандери і закли­кали нове украї­нське ке­рі­вни­цтво, се­б­то Ві­ктора Яну­кови­ча із сорат­ни­ками, пере­гляну­ти не­фортун­ний указ і тим самим під­тверди­ти від­даність Украї­ни європейським цін­ностям.

Покла­да­н­ня на Яну­кови­ча поче­сної ро­лі охоронця європейських цін­ностей мо­гло би так і ли­ши­ти­ся звичайним ку­р­йозом, виявом політи­чної наївності європарла­ментарів, ко­ли б не про­звуча­ло у їхній заяві і значно сер­йозні­ше звину­ва­че­н­ня Бандери в «ко­ла­бора­ції з на­ци­стською Німеч­чи­ною». Фраза стосувала­ся, правдоподі­бно, пері­оду до 1941 року, тоб­то ще до то­го, як Бандера опи­ни­вся у Заксенга­взені, — пері­оду, в який очо­лю­вана ним ОУН шу­кала собі по­тенційних сою­зни­ків по всіх європейських сто­ли­цях. У си­нхроні­чному роз­рі­зі ця га­дана «ко­ла­бора­ція» ні­чим на­справді не від­рі­зня­ла­ся від «ко­ла­бора­ції» більшо­сті сві­тових лі­дерів із німе­цьким урядом до поча­тку Другої сві­тової війни. Всі вони вели ці­лком прия­зні пере­говори з на­ци­стськи­ми урядовця­ми і під­пи­сували з ни­ми рі­зноманіт­ні економі­чні й політи­чні угоди, вклю­чно з істори­чним до­говором 1939 року про «ві­чний мир і дружбу» між Німеч­чи­ною і Совє­тським Сою­зом. Чо­му саме ОУН мала бу­ти під цим оглядом принципові­шою й перед­бач­ли­ві­шою від британсько­го чи французько­го уряду (не ка­жу­чи вже про совє­тський) — профе­сійні «анти­фа­ши­сти» за­звичай не з’ясовують.

На­справді де­пу­та­ти Європарла­менту на­вряд чи взага­лі ко­ли-не­будь щось чу­ли про Бандеру й усе, що йо­му слу­шно або й неслу­шно при­пи­сують. Вони просто пі­шли за поля­ками, ко­трі го­тували проект ре­зо­лю­ції і мали досить при­чин стави­ти­ся до Бандери при­близно так само, як ізраї­льтя­ни — до Ара­фа­та. Хоча б то­му, що польсько-украї­нські стосу­нки на Захі­дній Украї­ні після Першої сві­тової війни бу­ли схо­жі на ізраї­льсько-палести­нські після Другої сві­тової.