Леся Українка. Книги Сивілли

Дізнавшись, що Кобилянська планує їхати на Археологічний з’їзд до Києва, Косачівна сподівається особисто побачитися й запрошує «завітати до мене на хутір в Полтавщині», а коли не там, то «конечне привітаю Вас в нашій хаті, чі в Києві, чі в Гадячі, або і там і там» [95, с. 127]. При цьому розповідає досить особисті речі про себе, про операцію, про хворобу, що триває вже 16 років, зізнається, що «операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге собі й за царство небесне такого не хочу» [95, с. 128]. Кілька разів у листі вона називає себе «інвалідом». Так щиро, як напівзнайомій Кобилянській, Леся нікому, навіть рідним не дозволяла собі відкриватися і виговорювати свої справжні почуття, оберігаючи їх від переживань. Кобилянська є для неї ідеальною бесідницею — знайомою з творів і водночас незнайомою, далекою й такою ж заглибленою у творчість, як вона сама. Лариса Косач потребувала такої бесіди й такої щирості — занадто багато доводилося їй страждати, переборювати болі, бувати самотньою, — і розповісти про все це до цілковитої відвертості, навіть самооголення, вона не могла навіть рідним. Зрештою, вона зізнавалася Кобилянській, що є не досить одвертою, і навіть найближчі друзі «не знали мене всеї. Та я думаю, що се так і буде завжді» [95, с. 136].

У наступному листі з Берліна Леся Українка оповідає про себе детальніше, іронізує, повертаючись до звичного тону, рекомендує себе й свою «хронічну» натуру, зізнаючись, що «справді у мене все хронічне, і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть» [95, с. 134]. Вона вибачається за таку клінічну лексику й іронізує, перефразовуючи відомий вислів Ґете про те, що пізнати поета можна, лише відвідавши його в рідній країні. Леся натомість зауважує, що, аби зрозуміти поета, треба навідатися в його лікарню, «адже я мешкаю в шпиталі»: «Wer den Dichten will verstehen, mus[s] in Dichters — Klinik gehen!». І додає: «Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним», ніби передчуваючи, що таким насправді воно й буде. Із перервами вони листуються з 1899 до 1913 року, останнього листа до любої товаришки Леся Українка напише на початку травня, трохи більше ніж за два місяці до смерті.

У листах вони детально обговорюють план поїздки Кобилянської в Україну. Причому ця подорож постає вже справою не лише особистою, а національною. «Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як украінкам треба їздити в Австрійську Русь і взагалі за границю», — запевняє Леся Українка [95, с. 134]. Окремою темою стає «чудне, непросте відношення до жінок», яке вона помітила в галичан, коли на жінку («на нас», — пише, зараховуючи Кобилянську до союзниць) дивляться «або згори в низ, або знизу в гору, а щоб так просто, нарівні — зроду!» [95, с. 135]. Вона іронізує також над «мішаниною понять» «жіноча рівноправність» і «вільна любов», з якими ніяк не можуть розібратися віденські січовики. «Хіба ж могла б якась жінка чі дівчина сказати, або написати якомусь галичининові: “дорогий товаришу”, або й “дорогий друже” без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні» [95, с. 135], — писала вона буковинській товаришці, котра, власне, і моделювала у своїй «Царівні» нові форми братерських стосунків між статями.

_{Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Світозар Драгоманов, Олександра Косач (Шимановська), Олена Пчілка, Лариса Косач. Другий ряд: Климент Квітка, Ізидора Косач, Марія Карташевська, Ольга Косач-Кривинюк, Михайло Кривинюк}

Письменниця хоче показати Кобилянській Україну. Вона змальовує полтавські краєвиди й обіцяє різні задоволення: вони плаватимуть, читатимуть, розмовлятимуть, гратимуть Шумана й Шопена. Сестри («їх у мене три», — уточнює) покажуть усю околицю — таку Україну, що «украінійшої» й нема. «Гойдаючись у гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Біг. Ви може що нового тут напишете, лісовий гомін може навіє на Вас нові мрії та думки»; «я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі», — будує плани Леся Українка, спокушаючи подругу [95, с. 151].