Леся Українка. Книги Сивілли

Поїздка до Чернівців — довірлива й навіть інтимна. Леся Українка приїздить у місто 26 (13) квітня поїздом зі Львова, де кілька днів гостювала проїздом із Києва, і мешкає в родині Кобилянських. Це місце Ольга називає «санаторієм на Новім світі» [95, с. 250]. Гості подобається спокійний темп життя, її приймають тепло й сердечно, вона мешкає в одній кімнаті з подругою, але це не заважає: «з нею лехко жити». Лягають спати дуже рано, як там зведено, читають, розмовляють. Жінка багато часу проводить на свіжому повітрі: у садку чи прогулюючись містом. Околиця ідилічна: красуються близькі гори, видно всю «буковинську весну». Ольга «не дає ні шити, ні писати багато». У Лесі Українки розладнані нерви, апатія та істеричні напади, вона також потребує лікування, позаяк, здається, підхопила сухоти від хворого Мержинського. Отже, підтекстом зароджуваної близькості подруг є своєрідна терапія, яку обіцяють «зелені гори», щире спілкування й взаєморозуміння. Кобилянську в цей час вона сердечно називає «ідеальною товаришкою, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом» [95, с. 258]. А ще за терапію для її «циганської душі» править сама подорож. Іще в Києві вона дивується: «Се дивно: я втомлена розбита, а про те щось мене жене в світ, кудись так, де я не була ніколи, далі, далі, все далі… Я може й на Буковині не забарюсь, а ще куди небудь повіюсь, не знаю ще… Побачимо» [95, с. 240]. Вони з Ольгою планують їхати до Кімполунгу, в ті околиці, які описала у творах буковинська авторка. Леся Українка не проти провести літо в горах або на селі.

Приблизно тоді ж, коли Леся Українка вибирається на Буковину, Кобилянська переживає власну травму в стосунках з Осипом Маковеєм, якому здавна симпатизує. В одному з неопублікованих за життя творів, датованому орієнтовно 1902–1903 роками, вона досить відверто описала почуття до Маковея. «Хто може кому з того закид зробити, що любов має свої мрії? — зізнається Марія, головна героїня її оповідання “Доля”. — Її любов мала свої мрії. А, може, і він мав свої мрії. І він, і вона панували страшенно над собою. Так лячно, а заразом так залізно держали тую стіну між собою, що не раз приводила з собою таке мучливе мовчання. А, властиво, без причини, бо він знав, що вона його любить, а вона знала, що він її шанує і що прихильний їй» [49, с. 397]. Подібно до того, як це сталося в реальному житті у стосунках Кобилянської з Маковеєм, героїня оповідання написала професору, в якого була залюблена і якого ідеалізувала, листа, де виговорила всі свої почуття, а у відповідь дістала цілком ввічливу відповідь, що він загалом-то ніколи не думав ні з ким одружуватися. Отже, Марія, як і реальна Ольга, лишилася з «грубим і брутальним словом “накинулася”» — «прецінь, вона була жінка, а він мущина» [49, с. 401]. Про цю ситуацію знала Леся Українка, і ця тема часто зринає в листуванні товаришок.

Утрата близької людини для Лесі Українки, як і острах розриву з Маковеєм для Кобилянської, склали тло, на якому вироюється особлива довіра між жінками. Тут, у Чернівцях, виникає їхня близькість, народжуються довірчі бесіди про те, що дозволено жінці, й що — чоловікові, зринають приватно-інтимні називання «хтось» й «хтосічок», «когось біленького» і «когось чорненького», тут зав’язується щире спілкування, з’являються «поза втомлених коней» і гіпнотичні «паси» та масажі, якими подруги знімають одна в одної напади істерії. Ці масажні «паси» — погладжування, постукування, розтирання — Леся Українка передає графічно хвилястими лініями, рисками та крапками у своїх листах. «Ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом», — зізнається вона кузинці Аріадні [95, с. 263].

Перебування в Чернівцях повертає Лесі Українці сили й гумор. Подруги запрошують Маковея (його вони називають між собою «ведмедем») на «циганську музику», підписуються «хтось і ще хтось»: «Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу ввечорі по 8-й на циганську музику. Як хтось має непримушену медвежу волю, то там буде. До побачення» [95, с. 279].