Леся Українка. Книги Сивілли

У листі Лесі Українки від 15 (2) серпня 1901 року живо відтворено гіпнотично-сугестивну атмосферу інтимних зустрічей і розмов із товаришкою: «А якби тепер тут був хтось тай ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз у сю темну-темну ніч і слухали б, як вода шумить і дивились би, як зорі побиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. <…> чі хтось чує, як його хтось любить? хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чі образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь иншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тілько зробить пасси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки» [95, с. 307].

_{Климент Васильович Квітка, чоловік Лариси Косач (Лесі Українки)}

Перебравшись із Чернівців до Кімполунга, згодом перебуваючи на лікуванні в горах, Леся Українка поволі відживає й у листах до Кобилянської жартує та зізнається, що «тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох і втрьох» [95, с. 262]. У горах жінку супроводжує її новий товариш Климент Квітка — 21-річний студент юридичного факультету Київського університету, з яким вона познайомилася ще в Києві. Квітка вибирався на лікування до Швейцарії, однак затримався на Буковині. Їхнє спілкування викликає закиди з боку родини, і в листі до батька Леся досить роздратовано коментує: «Мені дуже дивно, що ти пишеш мені “не удерживай Квитку, пусть ѣдет в Швейцарію”. Коли се я кого удержую? і чого б я мала удержувать в даннім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чого б я мала забороняти йому бути там де я <…> Тілько ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се, — я держусь у цій справі нейтрально, бо инакше не вмію. Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене, чі дбання про моє здоровья має називатись “вмѣшательством в наши семейные дѣла” — коли й так, то й порада твоя “їхати в Швейцарію” теж є “вмѣшательство”? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чі бути Квітці там де я, чі ні, — се мене ставить в фальшиве положення» [95, с. 291].

Братерське спілкування з Квіткою, однак, не є таким довірливим та інтимним, як із Кобилянською, і Леся прагне жіночого товариства. Вона пише, повертаючись із Буркута 6 вересня 1901 року: «Та й хочеться комусь із кимось про де-що по-щирости поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли би занадто зіритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка і то такого віку, як хтось тай ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють» [95, с. 313].

Дещо пізніше, уже після буковинської поїздки, Леся Українка писатиме Кобилянській, що не певна щодо «форми чи формули» їхньої близькості з Квіткою, але певна, що вони потрібні одне одному, і сподівається на розуміння подруги: «Мій хтосічок знає, що хтось завжді тримався добре з “Квіточкою”, але тепер тримається ще ліпше і тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю» [96, с. 184].

Дізнавшись про шлюб Лесі Українки з Квіткою, Кобилянська вітає подругу й дякує за те, що «хтосічок любенький саме так, а не інакше, собі поступив, і є тепер п[анею] “Квіточкою”. Слава Богу, що суть ще люди на світі, і з ними та свята і велика сила, котру звемо любовію, і що її ніщо не може вбити». І додає: «Хтось аж знов починає вірити в “силу любові”» [61, с. 146, 147].