Леся Українка. Книги Сивілли

Окрім дещо манірної символістської образності й теми самотності, прикметними в цьому самооголенні почуттів, є апеляція до «душі» й акт прощання з товаришем, що, імовірно, відсилає до певного розчарування й охолодження, яке з’являється в стосунках між подругами. Леся Українка, очевидно, відчувала це й перепрошувала в листах восени 1901 року, що «пише якось так блідо, апатично», турбувалася, чи хтось «не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за “подлого”». «Хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче», — писала вона. Отримавши рукопис «Сліпця» від Кобилянської, вона не втримується й пише до пари свій нарис-pendant[58] «Сліпець» і надсилає його товаришці, засвідчуючи, що «хтось думає, що зрозумів» смисл послання. «Хоч ведмідь “Сліпця” не зрозумів, — пише вона, — то ще то не значить, аби й ніхто не міг зрозуміти. Хтось думає, що зрозумів, а як зрозумів, то видко з нарису-pendant, що тут приложений до листа» [95, с. 434–435]. Власне, ідеться про те, як розуміти текст, у якому зашифровано їхню близькість.

Як motto[59] до «Сліпця» Лесі Українки служать слова «Душі ніхто не бачить, а чує — не кожний» [91, с. 198]. У відповідь на однойменний образок Кобилянської письменниця надає слово одинокому хворому — тому товаришу, про якого згадує Ольга. Він не розуміє, є видющим чи сліпим, і, потрапивши до шпиталю, зустрічається там зі сліпою дитиною й сестрою милосердя. Зрештою зізнається, що спілкування з ними вилікувало його. Відгомони реальної історії прочитуються досить легко, зокрема апеляція як до самої Кобилянської, так і до «татарської дитини» — Євгенії Пігуляк, з якою вони подружилися в Чернівцях. «Сестро моя, як мені було добре з тобою! Ти вигоїла в мені все, що тільки в силі людській було вигоїти. Ти і тая гнівна та добра дитина вернули мене коли не до здоров’я (я таки не знаю, чи буду я коли зовсім здоровий…), то хоч до життя, визволили мене від того лютого болю, від тих кривавих сліз. І вийшов я із шпиталю в світ, все ще хворий, але з якоюсь надією», — зізнається ліричний герой [91, с. 196].

Головне навантаження, однак, мають не так постаті, як поняття «слухати» й «бачити». Дитина дивується: навіщо взагалі «дивитись», коли можна «слухати». Герой натомість знає, що «тільки слухати — для людини не досить» [91, с. 197]. Тихий голос і руки сестри милосердя дозволяють йому повірити, що можна бачити слухаючи, бо «тонкі, гладенькі, немов шовкові, руки», якими вона торкалася очей, втишували біль і давали ілюзію, «ніби я “бачу” їх аж до самого дна душі» [91, с. 198]. Тема «очей» і «бачення» здобуде розвиток у драматичній поемі Лесі Українки «Кассандра».

Урешті-решт покинувши шпиталь, герой мріє про зустріч із сестрою. Хоче зійтися з нею, звільнити її від клопотів і віддати себе самого — як провідника й товариша. Мріє про те, що вони зможуть працювати й ніхто не буде вести їх: «…просто ми йдемо — сами, але поруч». «Ми будемо ходити або тим шляхом, що вона знає, або тим, що я знаю. Вона знає шлях в лісі, а я понад морем: і там, і там буде гомін і вільне повітря, ми будемо с л у х а т и разом і розкажемо вголос, що ми д у м а є м о про ліс і про море. Вона зірве квітку і дасть мені напитись пахощів душі лісу (вона і вночі квітки знаходить), я знайду мушлю і дам своїй сестрі послухати, як в мушлі шумить “душа океану”, і так ми будемо с л у х а т и   д у ш у» [91, с. 199]. Так метафорично відтворює Леся Українка ту спільність душ і близькість, яка існувала між ними й дала обом щось вище за буденне «щастя». Обидві новели служать діалогом-резонансом, як мушля, що увібрала в себе «слухання-душі» — розуміння-суголосність, цю квінтесенцію філії-любові, яка складається в стосунках двох українських письменниць.