Леся Українка. Книги Сивілли

Експеримент українських жінок-письменниць у творенні «вищої» культури цілком природний у контексті модерністської епохи та гендерних експериментів нової літератури. Вірджинія Вулф писала про гендерну інверсію статі в псевдобіографії «Орландо» (1928), де головний характер до тридцяти років ідентифікує себе як чоловіка, а після — як жінку. Тим самим вона дестабілізувала й перевертала традиційні в літературі уявлення про сталу ідентичність і суб’єктивність. Письменниця також зізнавалася, що прагнула змінити сам тип оповідання, підмінюючи акцію суб’єктивними мріяннями й тим стверджуючи інакший, ніж у текстах, написаних чоловіками-авторами, спосіб творення характеру.

Важливу роль відіграє в жіночій літературі й тема сексуальності. Ще до близького знайомства з Кобилянською у «Блакитній троянді» (1896) Леся Українка змалювала спробу героїні відмовитися від сексуальності та втекти в ідеальну рицарську любов «блакитної троянди». Кобилянська, зі свого боку, одну зі своїх іпостасей ототожнювала, зокрема в листах до Маковея, з невагомою і безстатевою «душею». Скидалося на те, що письменниця захищалася й навіть відмовлялася від фізіологічного потрактування дружби. Вона писала до Маковея: «Переймім (яко говорили ми собі з Лесею) на хвильку позу утомлених коней, а потім запалім собі теплом нашої душі ватру і гріймося. Як огріємось, полетимо високо-високо! Там не будем самі. Знайдем товаришів» [53, с. 490]. Ці слова не лише відтворюють фрази з листа Лесі Українки, якими та заспокоювала подругу: «Тяжке то слово: я можу все витримати, але нехай хтось скаже його собі, так як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить у гору, куди не тілько ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають <…>» [95, с. 306]. Вони також відсилають до платонічної концепції любові, нагадуючи про дружбу-любов і любовний порив, який у Платона порівнюється з кіньми та візничим, і говорять про піднесення «душі» до вищого буття, яке в інтерпретації Лесі Українки співвідноситься з пориванням ins Blau hinein, себто в невідомість.

На початку 1902 року листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською дещо втрачає інтимність і напруження, навіть пробивається певна незручність і штучність, коли Леся допитується: «Що ж там хтось дорогенький за новельку пише? Чом хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться» [95, с. 363]. Приблизно в цей час у листі до сестри вона розмірковує про природу любові й урешті-решт визнає, що «в кожному почутті єсть іще щось недослідиме, un je ne sais quoi[57] і то власне теє “щось” дає барву цілому почуттю» [95, с. 373]. Її думки все частіше звертаються до Квітки, а в стосунках із Кобилянською дедалі більше проявляється не так еротичний, як дружній настрій. Зрештою, листування подруг то стихає, то розгорається знову. У 1902 році, перебуваючи в Сан-Ремо, Леся Українка планує спільну подорож до Криму, а наступного року сама ненадовго приїздить у Чернівці.

Любовний епізод відходить у минуле, але резонування «душ» стане мотивом їхнього художнього діалогу у формі обміну новелами «Сліпець» — у варіантах Лесі Українки й Кобилянської. Навесні 1902 року Кобилянська напише нарис під такою назвою, і він засвідчить її глибоку тугу й одинокість. Можна відчитати в ньому й прямі відсилання до недавнього спільного побуту двох подруг. Зберігся авторський коментар до «Сліпця», де згадуються «добрі товаришки», що «мешкають на Новім світі, і мають в себе в городі добрі груші вліті!» [50, с. 347]. У нарисі йдеться про сліпця, що в лікарні перебував із «другим таким темним, як я».

«Нам було добре, як нас разом лишали.

— Бачиш хоч дрібочку сонця? — питав я іноді нещасного товариша свого.

— Ні, — каже він.

— А ти?

— І я ні.

По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.

І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?» — подумки звертався сліпець до товариша [52, с. 344]. Коли ж той залишає лікарню й виходить на волю, величезна туга й самотність огортають сліпця. Єдиним співрозмовником стає його власна «душа», і він поринає «в глибінь своєї душі»:

«Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки смутна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите — а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас — слухайте — ніколи, ніколи в житті видіти не буду…

Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої — ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили» [52, с. 345].