Леся Українка. Книги Сивілли

Питання про «жіночу культуру» стає досить актуальним, зокрема у зв’язку з поширенням феміністичного руху. Так, Ґеорґ Зіммель у статті «Жіноча культура» (1911) порушив питання про внесок жінок у культурну царину, оскільки, як він зауважує, об’єктивний зміст цієї галузі переважно асоціюється зі внеском чоловіків і має чоловічий характер. Зіммель дотримується есенціалістського уявлення про культурну спроможність статей, закорінену в природних властивостях. Чоловіки, на його думку, мають більшу схильність до об’єктивації своїх цілей і відділяють професійну діяльність від особистісного буття, натомість жінки не здатні до цілковитої об’єктивації своїх цілей, позбавлені персонального чуття. За словами німецького філософа, у жінок «периферія тісніше пов’язана з центром, частини більше відповідають цілому, ніж це властиво чоловічій натурі» [45, с. 237]. Відтак жінки звичайно сильніше повністю віддаються своєму захопленню чи заняттю. Зіммель прагне визначити ті сфери культури, де така властивість жінок могла б дати плоди, і називає, зокрема, мистецтво і вчителювання. Звичайно, таке уявлення про «жіночу культуру» є дискримінаційним, однак фактом лишається те, що присутність жінок у культурі та їхній внесок у культуру поволі стають предметом обговорення на початку XX століття. До того ж так звана суб’єктивність також визнається культурною цінністю в епоху, яку зазвичай називають модерною.

Власне, і персональна жіноча дружба, і художня творчість Лесі Українки та Ольги Кобилянської засвідчують актуальність і культуротворчу спроможність авторок-жінок. Уплітаючи чимало суб’єктивних і навіть інтимних моментів, переосмислюючи світові теми й сюжети, які зазвичай асоціювалися з «чоловічою» культурою, даючи право голосу жінці в історії та культурі, вони творять таку «жіночу культуру», яка виходить за межі біологічної, як твердив Зіммель, спроможності статей і постає культурним феноменом. Така формула «жіночої культури» виявляється суголосною високій культурі модернізму, зорієнтованій не лише на творення культурних об’єктів, але й на суб’єктивні цінності та розширення сфери індивідуальної та соціальної чуттєвості. Формула стосунків двох жінок існує в рамках інтимного особистого зв’язку, який можна назвати еротичним. У листах «хтось» зізнається, що «когось чорненького і дорогенького дуже цілує й пасами злегенька гладить»; «хтось і тепер і завжді однаково когось любить і хоче комусь “неба прихилити”», але листи не можуть передати, «як думає про когось, як любить когось» [95, с. 346]. Усе їхнє спілкування в цей час пронизане духовною близькістю і чуттєвістю. Леся, повернувшись до Києва, мріє бути разом із подругою: «Ліг би собі коло когось, наводив би на когось пасси, може б мало що говорив, а про те більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі» [95, с. 346].

Питання про таку форму «лесбійської фантазії» чи лесбійської любові двох подруг стосується не лише мови, але й тілесності. У листах Лесі Українки багато згадок про тілесні доторки й «паси», якими обмінюються подруги. «Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…» — читаємо в листі від 1–2 січня 1902 року [95, с. 364]. Можна було б вважати ці згадки суто риторичними фігурами мовлення, однак варто пошукати ключі до таких висловів, наприклад, у творах Кобилянської. На жаль, за винятком кількох, послання її до Лесі Українки не збереглися. В усякому разі, Олена Пчілка, відгукуючись на листи співчуття від Кобилянської, писала через кілька місяців після смерті доньки: «Ваші палкі, гарячі слова співчуття й гіркого жалю за нещасливою Лесею діймають мене до глибини душі. Так, я знаю, що Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, а й любили її особисто. Вона теж любила Вас дуже, між Вами була справді якась духовна спорідненість. Здавалось мені, що з перших днів особистої знайомості Ви обидві зійшлися близько надовше» [59, с. 281].

В автобіографічному оповіданні Кобилянської «Доля», розповідаючи про свої почуття до професора (прототипом якого, можливо, є Маковей), героїня Марія зізнається, що про них не казали вголос, між нею й коханим стало мовчання, однак і мовчання «багато говорило. Часом більше, ніж слова». Зокрема «промовляли» дотики. Отже, у мріях Марія уявно «пестила» професора: «Дуже несміливо. Він сидів у себе в хаті, щось писав. А вона прийшла потихенько-потихенько ззаду і діткнулася (се Morgenseele[54] робила) устами волоссячка його там, де воно на шию спадало і ковнірця дотикалося… Він усміхнувся, нічого не сказав медвідь, він був “gut”[55]» [49, с. 396]. Кобилянська у художніх творах не оминає еротичних фантазій, де тілесні доторки й почуття зливаються, і часто передає їх музичними сугестіями (як в оповіданнях «Impromptu phantasie» чи «Valse melancolique»[56]). Листування з Лесею Українкою, яка також називала її «поранковою душею» (Morgenseele), як і Марія свого професора, поєднує психологічну сугестію та еротику.