Леся Українка. Книги Сивілли

Прикметно, що культурні асоціації, які трапляються в «Блакитній троянді», так чи так пов’язані з темою хвороби: згадуються Гайне, Надсон, Золя — автори, які або самі нездужали, або писали про фізичну неміч. Особливо показова згадка про Сємьона Надсона, і не лише тому, що в 1880-х він стає кумиром молоді. У «Блакитній троянді» маємо не лише посилання на цього лірика, а й переклад його вірша «Про любов твою, друже, я марив не раз…» авторства самої поетеси. Надсонові належить і одна з ключових фраз героїні: «Ніж доходить на лютім, повільнім вогні, краще блиснути враз і згоріти!» [88, с. 19]. Надсон помер 1887 року двадцятип’ятирічним (вік самої авторки в період написання твору, як і вік її героїні). Він хворів на туберкульоз, як і Леся Українка, певний час мешкав у Києві, лікувався в Ялті. Його, як і себе, вона називає «залітним гостем на чужині», перебуваючи восени 1897 року в Ялті. Є також згадки, що Олена Пчілка 2 лютого 1897 року організовувала в «Літературно-артистичному товаристві» вечір пам’яті Надсона, де зачитували Лесин переклад, між тим коли сама поетеса на той час хворіла й не могла бути на вечорі. Таким чином, тема хвороби лишається фокусом цілої смислової конструкції драми й коментарем до нового культурного стилю.

Загалом референції Лесі Українки до культури fin de siècle досить критичні не лише в драмі, а й у листуванні 1890-х років. Зокрема вона зазначає, що в прерафаелітів «багато признаків божевілля або нещирості» [94, с. 433]. А подивившись «Нору» Ібсена, критикує її за неправдоподібність у перетворенні «наївного звірятка» на радикальну «Frau Ibsen» [95, с. 180]. Виникає враження, що письменниця, освоюючи новий дух епохи та її стиль, водночас опонує їм, шукаючи власних шляхів творчості.

Божевілля і психіатрія

Дух епохи модерну виражають хвороба, ненормальність і трансгресія. Соломія Павличко слушно зауважувала, що «європейська культура зламу віків була невротичною» [73, с. 238]. Зі свого боку, Сьюзен Зонтаґ у відомій праці зазначає, що тією «несамовитою хворобою, яку перетворили на виразника надзвичайної чуттєвості» в літературі XX століття, стає божевілля [46, с. 33–34] — на відміну від романтизму, коли хворобою віку був туберкульоз.

Зазвичай про хворобу не йдеться прямо, сама хвороба приховується за образністю, а царство смерті міфологізується. Тож Зонтаґ закликає до «очищення від метафоричності», щоб називати хворобу її власним іменем і знаходити слова, якими можна говорити про неї. У новітні часи метафора хвороби означала щось приховане й вульгарне, указувала на якийсь темний і непрояснений бік характеру, ставала частиною міфу про самоподолання й виступала симптомом стримуваної сексуальності та шифром прихованого бажання, адже виявляла такі прагнення, про які пацієнт, можливо, і не знав [46, с. 42].

Природа хвороби в добу модернізму ставиться у зв’язок із репресованим сексуальним бажанням і пов’язується з розчахнутою особистістю, що регресує в підсвідоме. По-перше, романтична ідея про зв’язок хвороби з характером трансформується в уявлення, що «характер спричиняє хворобу, бо він себе не виразив» [46, с. 43]. По-друге, хвороба стає частиною міфу про просвітлення людини, позаяк очищає дух і загострює свідомість. По-третє, хвороба є засобом вираження «цікавого» характеру, наділеного винятковістю, моральною нестійкістю та пристрасністю. У цілому, як стверджує Зонтаґ, «у XX ст. репелентом, несамовитою хворобою, яку перетворили на виразника надзвичайної чуттєвості, рушія “духовних” почуттів і “критичного” невдоволення, стає божевілля» [46, с. 33–34].

Відповідаючи на такі запити культури fin de siècle, Леся Українка звертається в «Блакитній троянді» до теми хвороби, зокрема психічної, і навіть у листах до матері називає свою драму «безумною дитиною» [94, с. 458]. Більше того, вустами головної героїні вона стверджує, слідом за улюбленим поетом, що «nur ein kranker Mensch ist Mensch»[68]. Саме так Гайне в «Подорожі з Мюнхена до Генуї» («Reise von Munchen nach Genua», 1830) відгукувався про внутрішній аристократизм італійської нації, яку в дусі романтичної естетики порівнював із хворою культурою. «Увесь італійський народ всередині хворий, — зауважував він, — а хворі люди направду шляхетніші, вищі духом, ніж здорові, адже лише хвора людина є вповні людиною, її тіло має історію страждання, воно просякнуте духом» [27, с. 189]. Отже, фізична неміч, недуга, яка супроводжує життя письменниці, стає літературною темою, до того ж саме хвора людина, на її думку, і є людиною духовною, благородною.