Леся Українка. Книги Сивілли

У «Виписках» Леся Українка зупиняється саме на цьому дивному явищі й пояснює його через уміння хворого «виправдовувати й мотивувати свої вчинки (Folie raisonnante)». Її особливо цікавить періодичне божевілля, його напади (пароксизми), а також симптоми, що сигналізують про наближення хвороби. Натрапляємо в її нотатках і на прямі відсилання до себе самої та «Блакитної троянди». Зокрема в підрозділі про Mania periodica[71] вона не лише занотовує симптоми, а й коментує їх, відсилаючи в дужках до своєї п’єси та власного досвіду: «Тяжке пригнічуюче почуття наближення приступу (5 дія), роздратованість і сум, але не меланхолія в медич[ному] сенсі. Приливи крові до голови, серцебиття, захитування голови, невралгія, головний біль, посилена роздратованість почуття, безсоння, загальна розбитість, — ознаки, які зустрічаються і при тяжкому інфекційному захворюванні (мій стан перед тифом)» [курсив мій. — Т. Г.] [93, с. 5].

У п’ятій дії «Блакитної троянди» письменниця відтворює саме таку низку симптомів, що сигналізують про наближення нападу божевілля в героїні, з тих, що їх авторка уважно занотувала у виписках із Краффта-Ебінґа. Гощинська жаліється на головний біль і безсоння, у ремарках авторка вказує на стан напівсну й напівпритомності дівчини, на втому й перепади настрою, швидку мову, брак сил і напівістерику. Ще одну згадку у «Виписках» Лесі Українки з Краффта-Ебінга, а саме про аналогію між ослабленням сил після пароксизму і тифом, підтверджує лист Олени Пчілки. Остання повідомляє, що донька хворіла на цю недугу у вересні 1891 року, перебуваючи в Криму [59, с. 78].

У п’ятій дії також змальовано останню зустріч Любові та Ореста й початок божевілля, що закінчується самоотруєнням героїні, яка в такий спосіб (іще діючи свідомо, раціонально), власною смертю, у стані «напівнормальності», перериває напад хвороби. Відчуваючи наближення божевілля, схвильована героїня «підходить до Ореста, нахиляється над ним» і наказує: «Оресте, глянь мені в очі!» Авторська ремарка говорить: «Орест глянув, жахнувся, закрив собі очі руками» [88, с. 110]. Так Леся Українка зафіксувала не лише початок нападу, але й межу «нормальності / ненормальності», звернувши увагу на «очі», — пізніше особливим, напівбожевільним «баченням» буде наділена в неї інша «хвора» — провісниця Кассандра, якій завдяки внутрішньому зору відкрита «гола правда» буття.

Побачивши відображення своєї хвороби на обличчі Ореста, який не витримує цього випробування й затуляє очі долонями, Любов забирає його руку від очей зі словами: «Починається? Ти вже бачиш? Тобі страшно? Не бійся! Я знаю, я страшна, але нічого… <…> Тільки не треба жахатись, не треба плакати, я все поправлю, поки ще можу» [88, с. 110]. Попри весь мелодраматизм цієї сцени, вона засвідчує виклик щодо традиційної в літературі інтерпретації божевілля як цілковитої втрати свідомості, демонструючи можливість раціонального мислення в момент нападу хвороби.

До речі, в українському суспільстві, на думку Ігоря Костецького, бракувало знання «епохальних відкриттів у царині людської психіки, роблених під кінець сторіччя і літературою, і наукою» [56, с. 154]. Отже, компенсацією служило, зокрема, зображення божевілля в театрі. Там можна було експериментувати, і Марія Заньковецька, до прикладу, використовувала особисті спостереження, які винесла з відвідування психіатричних клінік, граючи збожеволілу дівчину в п’єсі «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького.

Як видно з нотаток, Лесю Українку цікавили вияви пароксизму й відтинки нормального стану, а також роль внутрішніх і зовнішніх подразнень для людини здорової та хворої. Письменниця наголошує на тому, що одна й та сама людина постає ніби дві чужі одна одній особистості в нападі недуги й у періоди просвітління. Серед симптомів фіксує веселість, пристрасть до блискучих речей, схильність до декламації та співу, непосидючість, влучні жарти, уміння виправдовувати й мотивувати свої вчинки, ревнощі, зокрема в жінок. У проміжні періоди про наближення хвороби сигналізують безсоння, головний біль, надмірна рухливість, багатослів’я, дратівливість, сплутаність ідей [93, с. 7].

Уважне прочитання «Блакитної троянди» засвідчує, що всі ці прикмети письменниця залучає для мотивації зміни характеру й нападів божевілля своєї героїні. Отже, хворобу в драмі марковано психіатрично, а не психологічно. Попри всю медичну точність у змалюванні, симптоми, однак, не передають художньої градації психологічних станів і ситуацій, а тому сприймаються як мелодраматичні. Загалом же, саркастично зображаючи так званих нормальних людей (Милевського, Острожина, Груїчеву, Саню, Проценка) і фокусуючись на «ненормальних» (Гощинській та Оресті Груїчі), письменниця ніби ілюструє слова Гайне про аристократичну духовність, якою наділена «хвора людина».