Леся Українка. Книги Сивілли

Леся Українка не раз зізнавалася в листах, що має істеричні «припадки», а лікарі діагностували в неї істерію. В Ялті лікар Дерижанов, у якого лікувалася 1898 року, «прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hystérie[72] звичайне, але вже-таки така, що слід звернуть увагу» [95, с. 28]. Вона згадувала в Ялті про «такий нервовий припадок, як бувало торік в Києві; дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпамьятства і бреду діло не дійшло» [95, с. 22]; про «припадки дрожі і головокруження» ще перед поїздкою до Відня й раніше; писала матері про «грандіозний припадок», який так «мене розтрусив і приголомшив, що я вже більш нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням і апатією і зовсім жити не хотіла» [95, с. 198]; звірялася сестрі, що «“режим” нашого дому тільки загострює мою і без того гостру істерію», зізнавалася, що «шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть»; жалілася в листі після пережитої смерті Сергія Мержинського 1901 року на «сильное обострение моей истерии, неспособность к работе, а потом непреоборимую апатию, инертность, под час непростительную»[73] [95, с. 270].

Загалом із епістолярію видно, що досить часто саме характер Олени Пчілки призводив до зривів у сім’ї. Зокрема в листі від 29 грудня 1902 року із Сан-Ремо Леся Українка згадувала про тогорічну істерію сестри Оксани, викликану поведінкою матері, про материнські нервування, «обиди» та «обсужденія», «з вимотуванням жил обоюдних», які робили життя в родині Косачів нестерпним. «О sancta hysteria![74] І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошається», — констатувала письменниця [95, с. 502].

Леся Українка ніби запрограмувала загострення невротичної хвороби, написавши про неї у «Блакитній троянді». Наприкінці 1896 року стан авторки погіршився, вона мала болісні операції зі вприскуванням йодоформу й лікувалася морфієм. Додався й невроз. У березні 1897 року вона згадувала про нервовий напад («припадок безпамятства з бредом»), а в жовтні того ж таки року зізнавалася, що коли лише дати волю нервам, то «так не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи істерички» [94, с. 473].

Поняття «істерія» ввійшло в широкий ужиток завдяки спільним працям Йозефа Броєра та Зиґмунда Фройда «Про психічний механізм феномену істерії» («Über den psychischen Mechanismus hysterischer Phänomene», 1893) та «Етюди про істерію» («Studien über Hysterie», 1895). Автори виявили зв’язок цієї хвороби з витісненими бажаннями. Їхня гіпотеза полягала в тому, що саме сексуальність відіграє визначальну роль у патогенезі істерії, виконуючи функцію не лише «психічної травми», а й засобу «захисту», що витісняє певні неприйнятні образи зі свідомості.

В основі істерії Фройд убачав психічну травму, конфлікт афектів і схвильованість [Ergriffenheit] сексуальної сфери. У студії про «випадок Дори» він говорив про «найзвичайнісінькі соматичні та психічні симптоми» малої істерії, а саме «дихавиця, tussis nervosa[75], афонія, а ще мігрень, до того ж кепський настрій, істерична непереносимість та taedium vitae[76]» [106]. Фройд також пояснював істерику едипальною стадією, коли відбувається перенесення ідентифікації дівчинки з матері на батька. Водночас вона не може «фіксуватися» й не спроможна зробити вибір: обирає чоловіка, який відповідає образу її батька, але встановлює з ним взаємини, що були в неї з матір’ю.

Якщо спроєктувати істеричний дискурс, описаний у Фройда, на драму Лесі Українки, то можна побачити в ній болісний розрив із материнським архетипом, а також перенесення власної ідентифікації Гощинської з батька на коханого чоловіка. Показово, що у стосунках з останнім вона поводиться, як вифантазована нею матір, яка мучить своєю хворобою чоловіка й фактично спричиняє його смерть. Автобіографічні відсилання до непростих взаємин «доньки і матері» також прочитуються в «Блакитній троянді».

Варто відзначити, що наприкінці 1890-х років у медичних колах Відня ведуться активні дискусії навколо спадкового характеру істерії. Головним чином, ішлося про те, що є визначальним для цієї хвороби: спадкова схильність чи уява, функціональний розлад, спричинений травмою, чи надмір образності, расова схильність чи універсальний характер хвороби. Хоча панівним лишається гендерний підхід, тобто уявлення, що саме жінки є головною групою ризику, а етіологія істерії обумовлена «хворобою блукаючої матки», у центрі дискусій цього часу, як це не дивно, опиняється чоловіча істерія.