Леся Українка. Книги Сивілли

Спадкове божевілля, передане від матері доньці, у драмі Лесі Українки вказує на ще один важливий аспект твору, а саме на оскарження материнства й материнського інстинкту. Ця тема розгортається у двох планах: символічно і реально. Для Любові Гощинської психічно хвора мати є хтонічною та загрозливою. Як привид спадковості, вона переслідує й ламає щастя доньки, постає її дзеркальним «я» (фотокопією «актриси в ролі божевільної» в альбомі, «фамільною подібністю»). Бажаючи вирватися з-під влади материнської хвороби, донька прагне втекти в ідеальну асексуальну любов, щоб у такий спосіб перервати спадкове прокляття материнства. Це також втеча від тілесного, адже материн образ за своєю природою є тілесним — як на фотокартці, яку бачить Острожин: «Красива, тільки… якби се було не в вашому альбомі, то сказав би, що се якась зірка з demi-monde[78]. Се, певно, актриса в ролі божевільної?» [88, с. 16].

Водночас, із погляду психоаналітичного, драма фіксує момент гендерної самоідентифікації героїні й перенесення її бажання з матері на батька. Досить прикметно, що донька жодного разу не висловлює жалю до матері, але часто говорить про «бідного татка», якого довела до смерті хвороба дружини: «се його вбило» [88, с. 16], «мій бідний татко, з якою тривогою він дивився на мене» [88, с. 17], «він не виховував мене, він просто любив мене» [88, с. 27]. Орест, намагаючись заперечити фамільну подібність Любові до матері, заспокоює, що вона «вилитий батько» [88, с. 17].

Окрім архетипно-символічного образу матері, у драмі значну роль відведено й реальній матері — пані Груїчевій, яку авторка представляє серед дійових персон «не дуже старою, енергійною на вид жінкою» [88, с. 9]. Стосунки її з сином, материнські ревнощі й відповідний власницький інстинкт письменниця аналізує докладно й послідовно. Саме поведінка Орестової матері призводить до проявлення й загострення спадкової хвороби Любові. Старша жінка висміює «надземну любов» як підліткову гру, називає Гощинську божевільною, хоча ніяких ознак хвороби ще не помітно, говорить, що та хоче відібрати в неї «мою дитину», заявляє про своє право на сина. «Я маю право на тебе. Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала», — говорить вона синові [88, с. 68]. Проти такої влади зрештою й постає Орест, відмовляючись бути чиєюсь власністю: «Годі!.. “Одібрала у мене”…“у мене”… от в чім діло… “Мій син Орест, моя власність, хто сміє займати його!”» [88, с. 103]. Неврастенія та інвалідність сина — наслідок його ідентифікації з матір’ю, фактично чоловічий варіант істерії. Він стає невротично хворим, паралізованим, залежним від морфіну.

Варто зауважити, що тема влади матері, відтворена в драмі Лесі Українки, має біографічну основу. Досить лише пригадати Олену Пчілку, відому українську письменницю й культурну діячку, сестру Михайла Драгоманова, яка вважала, що біографія її дітей «єсть разом з тим доповненням і моєї життєписі» [59, с. 85]. Пізніше Леся жалітиметься сестрі, що «прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревности, чи що воно таке, з боку мами» [95, с. 503]. І все ж вона зізнавалася в одному з листів до матері: «Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як ти, і, запевне, ніхто й не писатиме. Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері — шкода тілько, що всі ми, і поети, і не поети, по більшій часті буваєм неварті своїх матерей» [95, с. 44].

Складні перипетії взаємин матері й доньки в родині Косачів уже були предметом зацікавлення дослідників. Зокрема, Григорій Грабович звернув увагу на «класичну форму психічного контролю матері над її дітьми» в стосунках Олени Пчілки та Лесі Українки й указав на авторитарну владу матері над своїми дітьми [29, с. 586]. Ніла Зборовська, зі свого боку, опонуючи Грабовичеві, назвала болісний материн слід «головною психічною травмою дитячих років», яка відіграла вирішальну роль у становленні Лесі Українки — письменниці [42, с. 23].

Можна, однак, припустити, що в «Блакитній троянді» відбився не лише зв’язок доньки з матір’ю, а й напруження в стосунках Олени Пчілки з улюбленим сином Михайлом, особливо після його одруження з Олександрою Судовщиковою. У приватному епістолярії є згадка про великий «розлад» між ними трьома [59, с. 129], а в листах до сина мати запевняє того, що він «од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана, а й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла біль» [59, с. 123]. Мати також пише, що він «самотній душею», його тримають «на короткому шнурку, до бридкості владарському і ревнивому», змушують «не мати ніякої уваги до рідної сім’ї, “порвать”, прекратить драми» [59, с. 124].