Леся Українка. Книги Сивілли

Отже, тема материнства в драмі Лесі Українки несе виразний автобіографічний відбиток, що живить моральні та психологічні колізії, включно з темою втечі в ідеальну любов і запереченням сексуальності й репродуктивного материнства, загроженого спадковістю. Цими темами письменниця долучалася до дискусій fin de siècle, викликаних ідеями Фрідріха Ніцше та Зиґмунда Фройда про те, що материнством жінка прагне компенсувати власну неповноцінність у порівнянні з чоловічою статтю.

Леся Українка включається в дискусії навколо нової, модерної епохи, удаючись до викликів біографічного, психологічного й сексуального характеру. На цікаві міркування з цього приводу натрапляємо в її відгуку на роман Аґатангела Кримського «Андрій Лаговський». Прочитавши твір, вона порушує питання про місце в ньому фізіології та сексуальності й жартує, що «проти голої фізіології нічого не поможе література, бо се не її спеціальність, тут уже треба Мечнікова, чи Крафт-Ебінга, чи я вже не знаю кого, тілько не белетриста» [96, с. 244]. На її думку, єдиний спосіб, «щоб “природа” не лазила “без доклада” в вікно, се — пускати її в двері», а істерію та фізіологію «нема за що бичувати», бо «істерія ж тут не причина, а наслідок лиха, а фізіологія — що з неї візьмеш? Вона собі жінка проста і мало розуміється на ідеалах» [96, с. 245].

Леся Українка насправді ставить серйозне питання про роль фізіології та біології в житті модерної людини. «Я думаю, — писала вона Кримському, апелюючи до сексуальних сцен у романі, — що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. и., то вона може спротивитись в край і може знайдеться такий вражливий читач, що скаже: [“]не їжмо. Люде добрі, ліпше з голоду сконаймо, бо се ж таки естетичніше, ніж ота гидота з жуванням” і т. и. А другий, менше вражливий скаже: [“]ні, не так! Всі життєві процеси неестетичні, <…> всі вони “звірячі”, але з них нема виходу навіть у смерть, бо й вона “звіряча” і неестетична і веде за собою безліч дальших, може ще неестетичніших, звірячих та рослинних процесів, — ми над тим влади не маємо, ми можемо тільки “надстройки” <…> над тими підвалинами виводити” <…>» [96, с. 241–242]. Себе вона відносить до другого типу і звертає увагу передусім на «надстройки». Отже, у романі Кримського її цікавлять не «неестетичні сцени», а «трактування обйекта тих сцен» [96, с. 242], а саме образу жінки, котра є сексуальним об’єктом і якій не дано жодного голосу й права бути ідентифікованою. «Се ж занадто жорстоко — виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй “без сповіді” загинути в опінїї читача <…>», — підкреслювала Леся Українка [96, с. 244].

Увага до тілесності, сексуальності та фізіології в післядарвінівську епоху стає однією з визначальних тем європейської літератури. Леся Українка в «Блакитній троянді» також звертає увагу на те, як нехтування та репресія «природи» впливають на духовне й ментальне життя персонажів. Така колізія призводить до подвійних, чи дуальних, жіночих образів і в інших її творах, де один характер асоціюється передусім зі сферою духовною і майже безстатевою, а інший — має виразну тілесну і сексуальну природу. Такими дуальними характерами постають Хадіджа і Айша («Айша та Мохаммед»), Кассандра й Гелена («Кассандра»), Йоганна й Сабіна («Йоганна, жінка Хусова»), Мавка й Килина («Лісова пісня»), Ізольда Злотокоса та Ізольда Білорука («Ізольда Білорука»).

Леся Українка також вдається до естетичної сублімації, коли йдеться про сексуальну «природу» у «Блакитній троянді». Важливим стає зокрема трактування життя й людських стосунків у категоріях естетики й культурних форм (жанрів, моделей). Зовсім не випадково в «Блакитній троянді» широко обговорюється питання, до якого жанру можна віднести кохання в стилі moderne — драми, комедії, балету чи поеми [88, с. 30—31]. Зокрема Гощинська, яка прагне втекти від спадкової хвороби й замість «звичайної любові», що веде до шлюбу й материнства, схиляється до «ненормальної любові» та мріє про ідеальне кохання у формі прекрасної поеми («любові Данте до Беатріче»), позбавленої болю, прикрих почуттів і сексуальності. Така сублімована форма почуття в її уявленні зводиться до символу «блакитної троянди».