Леся Українка. Книги Сивілли

«Блакитна троянда» — драма багатоаспектна й експериментальна. У ній Леся Українка перетворює на культурні ситуації чимало з фактів власного життя; розпочинає діалог із актуальними темами й мотивами fin de siècle, зокрема щодо жіночого божевілля, істерії та сексуальності; вдається до натуралістичних засобів, підкріплюючи описи божевілля фактами психіатрії; виявляє своє зацікавлення неоплатонізмом, який трохи пізніше асоціюватиме з новоромантичним пориванням до невідомості (ins Blau hinein).

Перший драматичний твір Лесі Українки став ритуальним посвяченням у дух і стиль нової епохи. «Блакитна троянда», переносячи модні теми й сюжети на український ґрунт, однак, не наслідувала чужі зразки, як зауважували її критики, а освоювала Zeitgeist (дух часу) нової епохи. Письменниця як матеріал використовувала реальні практики з власного життя й життя близьких, експериментувала з моральними та психічними нормами, апелювала до відомих культурних кодів від «Роману про Троянду», Данте, Шекспіра й Гайне до Золя, Ібсена й Надсона. Усе це й уможливило ініціацію авторки в культуру fin de siècle та підготувало її перехід до модерністської драми.

Книга п'ята «Одержима»: єресі жіночих «страстей»

XX століття Леся Українка відкриває поемою «Одержима», датованою 18 січня 1901 року. Цей твір знаменував «рішучий перелом» у творчості письменниці, як зазначає її проникливий критик і близька людина Климент Квітка. На його думку, цей перелом виявився у зверненні до нової жанрової форми — драматичної поеми. Без сумніву, саме драматичні твори Лесі Українки виявилися найбільше суголосними її творчому обдаруванню й найбільш адекватною формою її самовираження. Однак можна говорити й про те, що «Одержима» стала річчю переломною й для всієї української літератури, ствердивши народження нового модерністського трагедійного мислення. «Одержима» звернена до теми смерті, що стане особливо близькою поетесі. Поема ця загалом є емблематичною для української літератури, адже в ній Леся Українка відбила трагічний сенс модерної людини й доби, що народжувалася.

Має драматична поема й суто особистісний характер, оскільки пов’язана зі смертю близького друга Сергія Мержинського, а ще засвідчує, що Леся Українка вже не боїться божевілля як «ненормальності», а сприймає його як природний стан жінки, котру не розуміє світ і котра бореться за право говорити й любити. Вона неодноразово зауважувала, що її саму називають «одержимою» й ототожнюють з образом героїні. Письменниця зокрема писала Михайлові Кривинюку в травні 1903 року про біди, які на ту хвилю мала, включно з «повним обридженням до всяких курацій і “скрежетом зубовним” на думку, що вони все таки неминучі», додаючи: але «позаяк я вже давно “одержима”, то можна відноситись до того, як до звичайного мого стану. Та, зрештою, так і відносяться всі» [96, с. 105]. Стан цей пов’язаний не лише з хворобою, яка є невидимою: не без докору письменниця зауважує, що «люде чогось тілько до кровохаркання мають “суеверній страх” та до слова “сухоти”, а решта все не біда… Ну, і слава Богу, я дуже рада за їх» [96, с. 105]. «Ненормальність» та викиненість Лесі Українки з так званого нормального життя обумовлені її недугою; пристрасність і жертовність («одержимість») незрозумілі з погляду обивательської моралі; постійне перебування в ситуації внутрішньої еміграції (чужини) перетворюється на принцип самоствердження.

Твір цей глибоко закорінений у біографію Лесі Українки й має стосунок до дорогих для неї людей: вона написала його коло ліжка безнадійно хворого на сухоти Мержинського й обговорювала його з Ольгою Кобилянською, гостюючи в Чернівцях, а та навіть переписувала рукопис «Одержимої» для Лесі. Власне, називаючи себе «одержимою», авторка в тому ж листі до Кривинюка пише, що хоче поїхати до Кобилянської, бо «моїм нервам (поетично виражаючись, “душі”) нігде не буде такого спокою, як там» [96, с. 105]. Почуття, вилите в «Одержимій», на відміну від «Блакитної троянди», безпосередньо втілює ідею Liebestod — «любові-смерті». Ваґнер назвав так фінальну драматичну арію опери «Трістан та Ізольда». Леся Українка віддала данину Ізольді та Трістану в поемі «Ізольда Білорука», яку написала наприкінці життя, 1912 року, ніби символічно підсумовуючи мотив Liebestod у власному авторському трактуванні, адже додала до мотиву смертельної любові ще один, свій власний тон, а саме жертовної любові-помсти. Поетеса зауважує, що «в деяких версіях згадується ще й друга Ізольда — Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою — Ізольдою Злотокосою» [87, с. 97]. От власне ту, іншу Ізольду, якій судилося бути тінню Злотокосої, вона й наділяє рисами жертви й убивці, що смертю повертає собі Трістана.